— Ви часто бачилися на ту пору?
— Я мав би більше підтримувати його, але Бернгард волів бути на самоті. Ходити на піші проходи. Щоб ніхто не муляв йому очі.
У кабінет увійшла дружина Геллевіка з кавою і намащеними лефсами — картопляними млинцями. Геллевік розповів, як Клаусен познайомився зі своєю дружиною і що вона для нього означала.
— Після її смерті він став зовсім іншою людиною.
— Якою?
Ґютторм Геллевік замислився, ніби зважував свої слова, щоб не бовкнути такого, що можна було б потрактувати як докір чи критику.
— Він завжди був уважним до співрозмовника, демонстрував зацікавленість, йому важливою була думка інших, він і сам охоче вступав у дискусії, але після смерті Ліси став маломовним і замкнутим. Раніше тільки його й чути було за столом, а потім наче онімів, сидів, поринувши в свої думки.
Слова Геллевіка дуже нагадували розповідь Едель Голт усього лиш пару годин тому.
— У той період трапилося ще щось, що вплинуло на нього? — запитала Ліне.
Ґютторм Геллевік наче не зрозумів запитання.
— Щось, пов’язане з політикою? — Ліне не уточнювала, що мала на увазі.
Геллевік похитав головою.
— Та ні… Але він почав змінювати погляди на чимало речей.
— Це ж як?
— Робітнича партія ратує за свободу, справедливість і братерство, однак Клаусен почав інакше трактувати ці поняття. Він не відчував своєї свободи. Вважав, що суспільство надто регулятивне, занадто втручається в приватне життя громадян, стає на заваді тим, хто намагається чогось досягти. Клаусен трактував це як несправедливість, відчував дедалі більшу потребу стати незалежним індивідом, а не частиною спільноти.
Геллевік розповів про свої політичні дискусії з Бернгардом Клаусеном.
— Для Ґеорґа Гімле та й для інших у партійному керівництві він почав ставати проблемою. Раптом обернувся вільнодумцем, який заперечував основоположну ідеологію. Але я цінував його вільнодумство. Це одна з рис, яку я високо ціную.
— Але ж згодом він повернувся у політику й став міністром закордонних справ, — завважила Ліне.
— Йому потрібний був час для зміни кута зору, — пояснив Геллевік. — Це вже сталося пізніше, наприкінці його політичної кар’єри, але, думаю, його світогляд зазнав змін десь у той час, коли він осамотів.
Ліне спробувала відволікти Геллевіка від політики.
— Ви часто бували в нього на дачі? — запитала вона.
— Щоліта.
— І влітку після смерті дружини?
Ліне намагалася прив’язати розмову до важливого їй відтинку часу.
— Тоді — теж, — кивнув Геллевік і розповів про поїздки на риболовлю, пізні літні вечори, допомогу в господарстві. — Наприкінці літа він уже трохи ожив, побадьорішав, аж раптом сталося нещастя з сином.
Вони просиділи ще з півгодини, доки Ліне знайшла нагоду, як плавно завершити інтерв’ю.
Сидячи в авті, Ліне переглянула свої записи. Вона мусила надсилати батькові звіти про кожне своє щонайменше розслідування. Незвичний метод роботи. Переважно Ліне робила нотатки трохи тут, трохи там, щось записувала в блокнот, щось зберігала в «маку», а щось — у голові. Потім зводила все до спільного знаменника в статті. Тепер складати докупи виокремлені пазли в одну зв’язну історію мала не вона, а її батько.
Запис розмови з Ґюттормом Геллевіком вималював дещо інший портрет Бернгарда Клаусена, ніж той, який вона вже мала в своїй уяві. Та у Ліне не було відчуття, що вона підступила ближче до того, за чим шукала.
Найцікавішим батьковим завданням була цидулка з номером телефону, знайдена в одній з коробок з грошима. Вона вийняла аркушик з іменем, адресою та ідентифікаційним номером власниці, Ґіне Юнасен. Інформації про неї знайшлося небагато. Мешкала сама. Дітей не мала, працювала на півставки в книгарні.
Ліне ввела адресу в GPS. 26 хвилин їзди. Замість того, щоб зателефонувати й домовитися про зустріч, вона рушила з місця і поїхала, керуючись вказівками навігатора. Він привів її до підвального помешкання на Колсосі. Молода жінка віку Ліне сиділа за столиком у саду й підвела голову від книжки. Ліне прихопила блокнот.
— Привіт! — гукнула вона, хряснувши за собою автомобільними дверцятами.
Жінка відклала книжку на стіл.
— Я вас слухаю.
Ліне підійшла, відрекомендувалася, назвалася журналісткою.
— Я працюю з однією справою, пов’язаною з Бернгардом Клаусеном.
На обличчі жінки не вималювалося нічого іншого, окрім здивування.