— Дім будували з думкою про велику родину, про дітей і онуків. Загалом шість спалень! — генпрокурор розправив складку на сірих костюмних штанах. — Одна зі спалень була замкнена. Крум відчинив її. То була найкрихітніша кімнатка з лише одним двоярусним ліжком. На обох лежаках громадилися картонні коробки. Не знаю, скільки… Вальтер Крум оглянув їх. Вони були напхом напхані грошима. Банкнотами…
Вістінґ зовсім випростався. Слухаючи розповідь генпрокурора, снував собі різні здогади, але такого повороту не сподівався.
— Коробки, повні грошей? — перепитав він. — Про що саме йдеться? Скільки грошей?
— Закордонна валюта. Євро й долари. Приблизно по п’ять мільйонів кожного виду валюти.
Вістінґ розтулив рота, підбираючи слова.
— Десять мільйонів крон?
Генпрокурор похитав головою.
— П’ять мільйонів євро і п’ять мільйонів доларів, — виправив він.
Вістінґ подумки перевів у крони. Загалом ішлося про майже вісімдесят мільйонів крон.
— Звідки вони взялися?
Генпрокурор розвів руками, даючи зрозуміти, що для нього це теж загадка.
— Тому я й попросив зустрічі з вами. Хочу, щоб ви з’ясували походження цих грошей.
У кабінеті запала тиша. Вістінґ задивився у вікно, на Кафедральний собор Осло.
— Ви добре знаєте місцевість, — продовжив генпрокурор. — Дача належить до вашого поліційного округу, до того ж ви маєте необхідні навички. Йдеться про конфіденційне розслідування. Справу величезної ваги. Бернгард Клаусен сидів чотири роки в кріслі міністра закордонних справ й очолював комітет оборони. Тут може йти мова про національні інтереси.
Вістінґ задумався, що все це могло означати. Від Клаусена залежали остаточні вирішення питань, які впливали на міжнародні відносини Норвегії з іншими державами.
— Я попросив головного поліцмейстера звільнити вас від усіх інших обов’язків, не називаючи причин, — генпрокурор підвівся. — Ви отримаєте вільний доступ до всіх ресурсів, фінансових і інформаційних. Ваше розслідування матиме найвищий пріоритет у криміналістичних лабораторіях Кріпоса.
Він підійшов до столу, взяв великий конверт.
— А де гроші зараз? — поцікавився Вістінґ.
— Досі в маєтку, — відповів генпрокурор, простягаючи йому конверт.
Вістінґ відчув у пальцях під папером зв’язку ключів.
— Я хотів би, щоб ви зібрали невелику групу кваліфікованих фахівців й очолили це розслідування. Крум поінформував Ґеорґа Гімле. Ґеорґ був прем’єр-міністром, коли Клаусен сидів в уряді. Більше ніхто нічого не знає. Хай так і буде.
Вістінґ підвівся, збагнув, що розмова підійшла до кінця.
— Маєток оснащений сигналізацією ще відтоді, як Клаусен був міністром. Встановлено новий код для алярму вдома і на дачі. Там усе є, — пояснив генпрокурор, показуючи на конверт. — Насамперед раджу подбати про гроші!
2
Коли Вістінґ вийшов з урядової будівлі, спекотне повітря пізнього літа шугонуло йому в обличчя. Він глибоко вдихнув, перетнув проспект Карла Югана і ввійшов на підземний паркінг просто перед будівлею уряду. Перш ніж рушити, висипав на пасажирське сидіння вміст конверта.
Новий код сигналізації — 1705. Крім зв’язки ключів, у конверті лежали чорний шкіряний гаманець, золотий годинник, мобільний телефон і кілька монет. Приватні речі Бернгарда Клаусена, повернені лікарнею.
Мобільний телефон давнішої моделі. Великий, багатофункціональний, з дуже місткою батареєю. Вона досі тримала заряд. Дисплей показав два пропущені дзвінки, але невідомо від кого.
Вістінґ відклав телефон набік, узявся до гаманця. Він був ледь вигнутої форми, пошкрябаний і потертий. Усередині — чотири різні кредитні картки, водійські права, страховка, дисконтні картки кількох готельних мереж і партійне посвідчення. У кишеньці для банкнот лежали 700 крон, кілька квитанцій і візитівка одного журналіста з «Афтенпостена». У фото-кишеньці — кілька фотографій покійних дружини й сина.
Ліса Клаусен померла, коли чоловік перебував на посаді міністра охорони здоров’я. Певно, не менше, як п’ятнадцять років тому, але Вістінґ добре пам’ятав ажіотаж у пресі, який викликала її смерть. Ліса працювала в найбільшому профспілковому об’єднанні Норвегії. Їй діагностували дуже рідкісну форму раку. Можна було вдатися до експериментального і надзвичайно дорогого лікування, але його не визнавали в Норвегії. Бернгард Клаусен, як міністр охорони здоров’я, був єдиним відповідальним за те, що його дружині не продовжили життя.