— Там само ми знайшли ще щось цікаве, — знову озвався Стіллер, викладаючи фото ключа.
Вони домовились не признаватися, до якого замка той ключ пасує. Саме вже фото ключа мало б просигналізувати Янові Ґюдіму, наскільки серйозна ситуація.
— Ви останнім часом розмовляли з Оскаром Тведтом? — запитав Тюле.
Запитання мало б створити враження, ніби Оскар Тведт одужав і був спроможний вести розмови.
— Він мешкає в притулку біля Естенсшьованн, — втрутився Стіллер. — Далі сидить в інвалідному візку, але йому значно ліпше.
— Наступної середи знову зустрічаємося з його адвокатом, — промовив Тюле й заходився складати документи в папку.
Це не було брехнею. Адвокатка Фріда Странд захищала інтереси Оскара Тведта. Тюле домовився з нею про зустріч.
Стіллер встав, підійшов до апарата виклику вартового на стіні.
— То що, далі не бажаєте розмовляти з нами? — запитав він.
Ґюдім мовчав.
Стіллер натиснув дзвінок, повідомив, що допит закінчено. Потім підійшов до столу й поклав свою візитівку.
— Ви знаєте, для чого це. З першим, хто заговорить, ми підемо на угоду.
Відчинилися двері, до кімнати увійшов вартовий. Стіллер з Тюле ще якусь мить вичікували, а тоді вийшли вслід за вартовим. Ян Ґюдім залишився у кімнаті сам.
Вістінґ обернувся до дверей. Стіллер і Тюле відразу підійшли до одностороннього дзеркала.
— Має про що подумати, — мовив Тюле.
Ґюдім сидів, закинувши назад голову і втупившись у стелю. Потім поволі нагнувся вперед, потягнувся рукою, загорнув до себе візитівку Стіллера. Подивився на неї, покрутив туди й сюди, перш ніж сховати до кишені.
Слідчі почекали, доки Ґюдіма вивели з кімнати для допитів. Потім їх провели до виходу.
Отримавши на прохідній телефони, Вістінґ відразу перевірив свій. Два пропущені дзвінки, проте нічого термінового. Один з вартових вів їх через коридорні шлюзи, на останньому шлюзі в його рації затріскотіло.
— Ти ще з поліцією?
— Так.
— Коротке повідомлення від директора: Ґюдім щойно попросив дозволу на дзвінок до адвоката. Вони, мабуть, зрозуміють, що й до чого.
Вартовий глянув на Вістінґа.
Той кивнув.
Справа зрушилася…
48
Ліне припаркувала авто на стоянці автозаправної станції, перебрала в голові всі відомі їй факти про Кіма Вернера Поллена. Він вчився в одному класі з Симоном Мейєром і в початковій, і в старшій школі. Після ремісничого коледжу працював на різних роботах, поміж іншого, вантажив багаж у Ґардермуені. Тепер мав власну автозаправку.
Одна колонка була відгороджена й не працювала. Майстер саме демонтував її. Скидалося на те, що загорілося сміття у смітнику.
Ліне почекала, доки в крамничці автозаправки поменшало клієнтів, увімкнула диктофон, поклала його в торбинку й вийшла з авта. Телефона Кіма Вернера Поллена вона не знайшла, але зателефонувала на номер бензозаправки. Відповів один з працівників, повідомив, що директор буде сьогодні в конторі.
Дівчина з довгим волоссям за барною лядою перевертала на грилі ковбаски.
— Я маю зустріч з Кімом Вернером Полленом, — сказала Ліне.
— Он там! — дівчина показала ковбаскою на відчинені двері за лядою. — Останні двері ліворуч.
Ліне легко знайшла опасистого чоловіка у футболці, який сидів за письмовим столом.
Вона постукала в одвірок.
— Привіт! Кім Вернер Поллен?
Чоловік підвів голову. На підборідді виднівся свіжий поріз від бритви.
— Так, це я!
Ліне відрекомендувалася.
— Я намагаюся з’ясувати, що трапилося з вашим однокласником, Симоном Мейєром, — пояснила вона мету свого приходу.
— Тоді вам треба на курси, — бовкнув товстун за столом.
Ліне не допетрала, що він мав на увазі.
— Курси пірнальників… Симон Мейєр лежить на дні Єршьо. Там його і знайдете.
Ліне ступила кілька кроків углиб кабінету, ближче до стільця для відвідувачів.
— Я пишу про справу про зникнення, — вела вона далі.
— Не варто! — урвав її Кім Вернер Поллен. — Лише розвередите старі рани й посієте марні надії. Може, статтю куплять газети, можливо, вона допоможе просуванню в кар’єрі, можливо, вас навіть похвалить шеф… Але його родині й друзям це нічим не зарадить.
Глузливий коментар здавався заготованим наперед. Аргументи наче завчені, мовби він чекав на її прихід і добре підготувався, щоб її відшити.
— Ви товаришували? — запитала Ліне.
— Вчилися в одному класі.