Прийшов і Еспен Мортенсен, хотів почути, як її зуміли вистежити.
— Як тебе могли знайти? — запитав він.
— Думаю, хтось шпигував за мною від автозаправки. Мабуть, з числа співучасників пограбування в аеропорту.
І Ліне розповіла про свою зустріч з Кімом Вернером Полленом.
— Звідки їм було знати, що ти працюєш зі справою?
В авті, повертаючись з Осло додому, Ліне всю дорогу обдумувала різні варіанти.
— Хтось, із ким я спілкувалася, мусив бути безпосереднім учасником пограбування. Або Генрієтте розповіла про мене своєму інформаторові.
Вона переслала Вістінґові фото портретного інтерв’ю з Александером Квамме, щоб усі могли подивитися його на батьковому планшеті.
— Через це інтерв’ю їй може загрожувати небезпека, — стрепенувся Тюле. — Ти розмовляла з нею сьогодні?
Ліне похитала головою.
— Саме телефонувала їй, коли на мене напали.
— Спробуй іще раз, — порадив Стіллер.
Ліне набрала номер Генрієтте, але й цього разу ніхто не відповів.
— Хіба вона не передзвонила б тобі, побачивши пропущений дзвінок? — запитав Стіллер. — Востаннє ти їй телефонувала дві години тому.
Ліне написала коротке повідомлення з проханням озватися.
— Вона може бути чимось заклопотана, — промовила Ліне, але погамувати свій неспокій не могла. — Що я можу їй казати, а чого ні?
— Ми змушені її застерегти, — відповів Вістінґ. — Може, сказати, що твоє джерело в поліції повідомило, що Александер Квамме був ключовою фігурою у першому розслідуванні пограбування у 2003 році.
— Так, це не секретна інформація, — погодився Тюле. — 3 ким іще ти розмовляла про грабунок?
— Ні з ким. Лише про Симона Мейєра.
Мортенсен зручно вмостився на стільці й спробував підсумувати.
— Якщо напад на Ліне має дотичність до нашої справи, то ми не знаємо, до якої саме: пограбування чи зникнення.
— Обидві взаємопов’язані, — встряв Тюле.
— А про зникнення Симона з ким розмовляла? — запитав Стіллер.
Ліне написала список. Імен було не так уже й багато. Окрім Генрієтте, брат Симона Х’єль Мейєр і колишній старший інспектор Ульф Ланде.
— Єдині безпосередньо не причетні — Томмі Плейм та Кім Вернер Поллен.
— Я приглянуся до них ближче, — пообіцяв Тюле.
Задзвонив телефон Стіллера, він підвівся і вийшов з кімнати.
— І ти ще вела розмови з різними людьми про Бернгарда Клаусена, — уточнив Мортенсен.
— Лише з однопартійцями, з Едель Голт і Ґюттормом Геллевіком. Ще маю домовленість з Трюгве Юнсрюдом у середу.
Аудюн Тюле підвівся.
— Мені треба повернутися в готель, — сказав він. — Усе, що досі відбулося, нам на руку. Ці типчики залягали на дні багато років і встигли повірити, що і пограбування, і зникнення Мейєра давно забулися. Копирсаючись у їхньому мурашнику, ми їх лякаємо й змушуємо вийти на денне світло. І це добре! Таких легше упіймати, коли вони в русі.
Стіллер закінчив телефонну розмову й повернувся до нарадчої кімнати.
— Телефонували з в’язниці в Галдені, — повідомив він. — Адвокат Гарнеє зустрівся з підзахисним за чверть четверта. Щойно поїхав…
Тюле глянув на годинник.
— Майже три години… — прокоментував він. — Було ж їм про що поговорити!
Знову задзвонив мобільний Стіллера. Цього разу він уже не виходив, відповідав лаконічно, лише «так» і «добре».
— Підставні полісмени вже на місці, у пансіонаті. Камери інсталювали. Бездротові… Можемо вести спостереження звідси, якщо захочемо.
— Я мушу забрати Амалію, — втрутилася в розмову Ліне, відсуваючи стілець.
Вістінґ викликався забрати дівчинку.
— Та ні, все добре. Я сама… — запевнила батька Ліне.
Стіллер повернув їй ключі від автомобіля. Виходячи з будинку, Ліне ще зазирнула до ванної, подивилася на себе в дзеркало. Шкіра посиніла, майже почорніла під лівим оком.
Софія з дівчатками гуляла в садку. Амалія кинулася їй на шию. Ліне взяла донечку на руки.
— Що сталося? — стривожено запитала Софія.
Розповідати про напад було б трохи складно.
— Зашпорталася і впала. Ще й телефон випав, розбився екран.
Амалія відхилилася в Ліне на руках, глянула на маму.
— Все добре, — запевнила Ліне, цілуючи доню в щічку.
— На швидку їздила? Може, у тебе струс мозку!
— То вигляд у мене страшніший, ніж усе було насправді, — усміхнулася Ліне. — Мені лише треба трохи полежати й відпочити.
Софія провела її до авта.
— Завтра Амалію забирати?
— Ні, завтра я нікуди не збираюся, — відповіла Ліне, садовлячи малу в дитяче крісло.