Коли вони приїхали додому, чорний кіт сидів перед східцями ґанку й вилизувався. Амалія побігла до нього, але кіт злякався і втік.
Ліне відчинила двері, подумала, що треба нагадати батькові про сигналізацію. Імовірність, що хтось сторонній може вдертися до її помешкання, стала реальнішою після нападу мотоцикліста. Дуже навіть логічна можливість, бо ж нападники мали на меті зазирнути їй у карти, вивідати, що вона знає.
Ліне й Амалія повечеряли смузі з йогурту й фруктів. Потім Ліне покупала доню й почитала їй казку на сон.
Сидячи в підвалі за комп’ютером, Ліне подумала, що Страхова компанія може компенсувати їй втрату ноутбука. Вона зайшла на сторінку страхової, довідалася, що для виплати компенсації їй потрібне лише підтвердження з поліції про крадіжку і дані самого ноутбука.
Украдений «мак» мав функцію відстеження, тобто можна було побачити, де він перебуває, за умови підключення до мережі. Ліне спробувала пошукати його координати, але марно.
Ліне читала інтернет-газети. Про похорон Бернгарда Клаусена писала вся преса, з фотографіями відомих політиків та колишніх міністрів. Юнас Гульдре з «Даґбладет» теж засвітився на похороні. У його репортажі були посилання на інші актуальні публікації, зокрема, про пожежу на дачі й про роботу над мемуарами. Ліне натрапила також на його інтерв’ю з Арнтом Ейканґером, який зробив кар’єру від рядового полісмена до професійного політика і в інтерв’ю називав Бернгарда Клаусена своїм політичним ментором та вихвалявся своєю дружбою з ним. Інтерв’ю було проілюстроване фотографією Ейканґера, на якій він стоїть у традиційній червоній картатій сорочці дроворуба й рубає дрова. В інших партійних колег Ейканґера теж взяли інтерв’ю. У них вони розповідали, що Ейканґер вповні замінить Бернгарда Клаусена як політик, наближений до землі, представник справжньої соціал-демократії. Наприкінці висловлювалися припущення, чи не стане він наступним міністром юстиції, якщо Робітнича партія через чотири тижні виграє вибори в Стуртинґ.
Ліне ще не визначилася, за кого голосуватиме, але думка, що Арнт Ейканґер може опинитися в уряді, їй не подобалась.
53
Ліне прокинулася від плачу Амалії. Годинник на нічному столику показував кілька хвилин по п’ятій. Вона лежала, чекаючи, доки доня причалапає в спальню, але вона не йшла. Тоді Ліне відкинула ковдру й пішла до неї.
Амалія сиділа на ліжку.
— Дядько, — промовила вона крізь плач і простягнула до мами руки.
Ліне взяла її на руки.
— Тобі наснилося, моя маленька, — заспокоїла Ліне малу, дала їй смочок.
Дівчинка сховала голівку у неї на плечі. Ліне віднесла її в своє ліжко. Відчувала, як сполохано б’ється у грудях маленьке серденько.
Ліне ввімкнула нічник, пригорнула доню до себе. Амалія цмокала смочком. Ліне гладила її по голівці, доки мала заспокоїлася і почала рівно дихати.
Ліне вже не спала. Увімкнувся холодильник, завурчав. Десь завівся автомобіль і рвонув з місця. Боліла голова. Ліне знову встала, знайшла пігулку й повернулася в ліжко. Заснула, аж коли крізь жалюзі почав сіятися світанок.
Вона прокинулася майже о пів на дев’яту, голова не боліла. Амалія теж уже прокинулася. Принесла зі своєї кімнати кілька ляльок і радо ними бавилася.
— Нам треба поквапитися, — промовила Ліне.
Нарада у батька починалася о дев’ятій.
Ліне дозволила Амалії бавитися за сніданком ляльками, сама пішла в душ, а вже потім вмила доньку.
— Підемо до дідуся?
— Дідусь! — радісно закричала Амалія.
Коли Ліне відчинила вхідні двері, на поріг злетів папірець. Його певно запхали в шпарку, за одвірок.
Ліне шпигнула тривога. Вона підняла папірець, розгорнула. То був малюнок котика, який висів на стіні у кімнаті донечки. Під малюнком написано незграбними літерами: «Зайва цікавість убила кота».
Амалія тягнула її за руку.
— Мамо!
Ліне роззирнулася. Папірець можна було сприймати не інакше, як погрозу.
Двері за спиною почали зачинятися.
— Почекай трішки! — попросила вона малу.
Ліне хотіла вернутися по прозорий файлик, щоб покласти в нього малюнок, а потім перевірити на відбитки пальців, а коли обернулася, побачила його… З дверної клямки звисав повішений кіт, закляклий, зуби вишкірилися. З писка скрапувала якась рідина.
Живіт скрутило від страху й обридження водночас. Вона крутнулася, відвертаючись від моторошної картини.
— Мамо! — вередувала Амалія.
На щастя, вона не помітила мертвого кота.
— Уже йдемо!