Ліне підштовхнула дівчинку поперед себе на вулицю, так і не зачинивши двері до помешкання.
54
Вістінґ завмер на порозі.
— Що трапилося?
Ліне озирнулася через плече.
— На моїх дверях висить мертвий кіт, — відповіла вона, задихаючись.
Вістінґ відступив набік, пропустив досередини доньку з внучкою.
— Що ти сказала? — перепитав він.
Ліне простягнула йому малюнок Амалії. Вона намалювала котика з допомогою мами. «Зайва цікавість убила кота». То був англійський вираз на норвезький манер: «Curiosity killed the cat».
— Кіт… Той, що з ним бавилася Амалія. Хтось убив його, — пояснила Ліне.
З підвалу піднялися Мортенсен і Аудюн Тюле. Вістінґ показав їм малюнок.
— Отже, вчорашній напад таки не був випадковий, — промовив Тюле. — Їм кортіло дізнатися, що ти знайшла, а тепер бояться того, чого ти ще накопаєш.
— Я просто пішла з дому, — сказала Ліне. — Двері там відчинені. І кіт висить на клямці.
— То вже справа Мортенсена, — заспокоїв її Вістінґ.
Мортенсен кивнув і вийшов з дому.
— Ти звертався до служби охорони? — запитала Ліне. — Мені потрібна сигналізація. Той малюнок висів у кімнаті Амалії. Хтось прокрався у наше помешкання. Хтось побував у кімнаті Амалії.
Надворі завівся фургон Мортенсена. Вістінґ обережно відклав малюнок — ану ж, там збереглися відбитки пальців чи ДНК.
— Я їм обов’язково зателефоную, — пообіцяв він. — Але поки що вам ліпше пожити в мене.
Ліне не протестувала.
Вістінґ підхопив на руки Амалію.
— Ходімо нагору, — сказав він, замикаючи на ключ підвальну кімнату.
— Коли зник малюнок? — запитав Тюле, щойно вони розташувались за кухонним столом.
— Скоріш за все, у неділю, — відповіла Ліне. — Поки ми з Амалією бавилися на дитячому майданчику. Коли повернулися додому, двері виявилися незачиненими. А ти казав, — вона повернулася до батька, — що бачив чоловіка, який виходив з нашого подвір’я.
Вістінґ кивнув. Він помітив його за автомобілем Ліне, який стояв на під’їзній доріжці. Вийшовши з подвір’я, чоловік звернув униз вулицею. Він був одягнений у чорне — ото й усе, що міг сказати Вістінґ.
— Але це було ще до твоєї розмови з Кімом Вернером Пол леном? — уточнив Тюле.
— Так!
— Я перевірив і Томмі Плейма, — вів далі Тюле. — То не міг бути він. Лежить у лікарні від неділі.
— А це ж чого?
— Ще не знаю. Отримав звістку від наших. Значиться під кодом «насильницькі дії», але я ще не говорив зі слідчим.
— Я мушу додзвонитися до Генрієтте, — промовила Ліне, беручи мобільний. — Вона, мабуть, ще в більшій небезпеці, ніж я.
— Тільки ж не кажи нічого такого, що могло б її без потреби налякати, — застеріг Вістінґ.
— Не відповідає… Ти не міг би перевірити поліційні зведення, чи не трапилось чогось.
Вістінґ зайшов на сторінку поліції.
— Її звати Генрієтте Коппанг, — підказала Ліне.
Вістінґ набрав ім’я, обмежив пошук до семи діб. Жодного результату.
— Кому ще можна зателефонувати? Комусь, хто її знає? — запитав він.
Ліне похитала головою.
— Пошукаю її батьків, — запропонував Вістінґ, відкриваючи реєстр населення.
Троє в реєстрі мали таке саме прізвище.
— Її доньку звуть Юсефіна. Їй п’ять років, — сказала Ліне.
Вістінґ знайшов Генрієтте Коппанг, ту, що треба. Мати померла, батько виїхав з країни.
— Глянь, хто батько Юсефіни, — попросила Ліне. — Мені здається, що вони живуть разом.
Раптом задзвонив Лінин мобільний.
— Це вона! — зраділа Ліне й увімкнула голосний зв’язок.
— Привіт! — сказала Генрієтте. — Я бачила, що ти намагалася додзвонитися. Вибач! У мене вдома все догори дригом.
— Щось сталося?
— Та ми купили нове авто, — пояснила Генрієтте. — Ні я, ані мій гаманець не були до цього готові.
Вістінґ посадив Амалію собі на коліна, дозволив бавитися планшетом.
— Я розмовляла, до речі, зі своїм знайомим з поліції, — вела далі Генрієтте.
— І?
— Здається, знайшла того, хто міг би поцупити гроші. Той молодий чоловік, що розбився на мотоциклі, називався Леннартом Клаусеном. Він син політика Бернгарда Клаусена.
Вістінґ присунувся ближче. Ліне глянула на нього, не знаючи, як вести розмову далі.
— Того, що недавно помер? — запитала вона.
— Так!
Вістінґ написав на папірці «Александер Квамме».
— Я теж розмовляла з одним полісменом, який володіє інформацією. Він розповів, що організатором пограбування, очевидно, був такий собі Александер Квамме.