Выбрать главу

Генрієтте Коппанґ повторила ім’я.

— Знаєш такого?

— Я знаю, хто він. Брала колись у нього інтерв’ю для «Ґоліафа». Не думаю, що він має аж таку вагу в своєму середовищі. У мене склалося враження, ніби він любить вихвалятися. Поліція повелася на це, але більшість справ, у яких його підозрювали, або самі розсипалися, або з нього знімали обвинувачення. Поліція навіть вважала його винним у вбивстві одного пакистанця.

— Ти розмовляла з ним найближчим часом? Про Симона Мейєра?

— Ні, хоча годилось би. Якщо твій інформатор у поліції так каже, то щось у тому, мабуть, є.

— Я радила б тобі утриматися поки що, доки ми не маємо вичерпнішої інформації. Ліпше зосередитися тим часом на особі Леннарта Клаусена.

— Гаразд! Треба довідатися про нього більше, — сказала Генрієтте. — Якщо він вкрав гроші без спільників, то, напевно, заховав у надійному місці. Треба знайти когось, хто міг би про це знати.

— Я спробую розкрутити кількох його друзів, — запропонувала Ліне. — А ти далі покопирсайся у їх середовищі.

— Домовилися! — погодилася Генрієтте і додала: — А в тебе як справи?

Вістінґ помітив, що Ліне трохи розгубилася.

— Добре! — відповіла вона. — Все добре!

— Чудово! Тоді почуємося!

— Як на мене, треба насамперед поговорити з Томмі Плеймом, — сказав Вістінґ, коли Ліне закінчила розмову. — З’ясувати, чому хтось віддухопелив його саме зараз.

— Я тут трохи пошарудів навколо Кіма Вернера Поллена, — озвався Тюле. — Про пожежу на автозаправці не повідомили ні поліцію, ані страхову компанію.

— Підозріло, — буркнув Вістінґ.

— Я ще дещо знайшов, — продовжував Тюле. — У 2002 році Поллен відкупив у Яна Ґюдіма мотоцикл. Отже, вони знайомі. Мабуть, саме він той інсайдер, якого ми так і не знайшли у 2003 році.

Вістінґ захоплювався Тюле: скільки ж то годин він мусив просидіти, копирсаючись у різних базах даних, зате картина почала тепер прояснюватися. Інсайдер завжди був слабкою ланкою.

55

Сонячне проміння навскоси пробивалося крізь жалюзі до лікарняної палати. Один промінь ліг на обличчя і на очі Оскара Тведта, але світло не сліпило пацієнта.

Стіллер підійшов до вікна, перевірив замки. Оскар Тведт моргнув, з перекривленого рота вирвалися булькотливі звуки. За словами доглядальниці, це було все, на що він здатний. Хворий деградував і фізично, і ментально. Попри фізіотерапію та інші реабілітаційні заходи, він дедалі більше скочувався у вегетативний стан. Він міг розплющувати очі й дихати за допомогою апарату дихання, але голосу не мав і майже не реагував на те, що відбувалося навколо. Нагадував ляльку: очі розплющені, обличчя безвиразне, погляд порожній.

Стіллер відчував, що йому треба щось сказати, пояснити свою присутність.

— Я поліційний слідчий, — промовив він гучним голосом, ніби звертався до глухого старигана.

Обличчя чоловіка в ліжку залишалося незворушним. Десь глибоко в темних лабіринтах мозку, можливо, він щось навіть чув і розумів.

— Ми знайшли гроші, украдені в Ґардермуені, — розповідав далі Стіллер. — Усі! Понад 80 мільйонів у нинішньому перерахунку валют.

З рота Оскара Тведта знову забулькотіло. Стіллер підійшов ближче до ліжка. Оскар лежав з викладеними вздовж тіла руками. Сухі долоні, довгі нігті.

— То було перфектне пограбування, попри втрату здобичі, — Стіллер нахилився над пацієнтом. — Боюся, спільники переклали вину на тебе. Вони, мабуть, одностайно вирішили, що, скоріш за все, саме ти вкрав награбоване. На комусь треба було зігнати лють. Їм потрібний був цап-відбувайло. І ним став ти…

На обличчі Оскара Тведта ніякої реакції. Він видавався спокійним і вмиротвореним. Мовби відпочивав.

— Лікарі кажуть, що ти втратив здатність логічно мислити, — вів далі Стіллер. — Шкода, якої твої дружки завдали твоєму мозкові, обмежила можливості вчитися, пам’ятати й розуміти. Але я впевнений, про одне ти все-таки думаєш усі ці роки, доки лежиш тут, — про гроші. Що сталося з грошима?

Стіллер перейшов на інший бік палати, присунув собі стілець майже до самого ліжка. А коли сів біля хворого, Оскар Тведт заплющив очі.

— Добре, хай так, — промовив Стіллер. — Я й сам знаю, що сталося з грошима. Не надто вони мене й цікавлять, однак усе це коштувало життя Симонові Мейєру. Ось чому я тут. Я мушу з’ясувати, що тоді трапилося.

У навушнику зашаруділо. Полісмен біля головного входу в пансіонат прошепотів:

— Щойно у вестибюль ввійшли двоє чоловіків у синіх комбінезонах. Качки. Напис на комбезах «Вентиляція Флекс». В одного в руках велика торба. Заходжу за ними.