Стіллер встав, ще раз окинув поглядом три маленькі відеокамери. Ще подумав, що все тільки-но сказане теж записалося.
— О’кей!
Він відсунув стілець на місце і вийшов з палати.
У глибині коридору стояв столик з кавником і філіжанками. Стіллер сів, вийняв телефон, відкрив зображення Оскарової палати, запхав навушник у вільне вухо.
У кінці коридору з’явилися чоловіки в комбінезонах. Вони постукали в найближчі двері й, не чекаючи на запрошення, увійшли. Видно, у тій палаті нікого не було. Інші пацієнти були здоровіші, і їх забрали на якісь активні заняття. І все ж чоловіки застрягли там аж на дві хвилини. Коли вийшли, один тримав у руках планшет, другий ніс торбу. Стіллер нікого з них не впізнав.
Далі вони постукали в двері з протилежного боку коридору. Теж побували всередині дві хвилини й вийшли. Так вони просувалися уздовж коридору, аж дійшли до палати Оскара Тведта. Постукали, увійшли. Стіллер підвівся.
— Підходь, — сказав він у мікрофон.
Полісмен з’явився в кінці коридору. Стіллер підступив до дверей, поправив пістолет, схований з внутрішнього боку куртки, зосередився на звуках і зображенні на екрані телефону.
— Он лежить один, — сказав чоловік з торбою.
— Спить, — відповів другий. — Берися до справи!
Перший вийняв з торби вимірювальний інструмент, схожий на лійку. Підняв його до стелі, притуливши широким отвором до вентиляційного люка.
— 872, — сказав він, прочитавши покази.
Другий начебто записував.
Стіллер підняв до рота мікрофон.
— Вони вимірюють мікроклімат у палаті, — сказав він.
Полісмен у кінці коридору показав жестом, що все зрозумів, і повернувся на свій пост.
Чоловіки вийшли, перейшли до наступної палати. Стіллер налив собі кави. Мобільний задзвонив, ще й відпити не встиг. Він ковтнув і зняв слухавку.
— Адвокат Ейнар Гарнеє, — відрекомендувався чоловік на іншому кінці. — Ян Ґюдім — мій клієнт. Я так розумію, що ви з колегою допитували його вчора у в’язниці в Галдені.
— То був не допит, а розмова, — виправив Стіллер.
— Він хоче продовження розмови, — сказав адвокат.
— Тобто?
— Хоче зізнатися в участі у пограбуванні. Ми можемо просто зараз домовитися про зустріч? Він готовий говорити…
56
Вістінґ відклав телефон на стіл, обернувся до Тюле.
— Ян Ґюдім погодився на зізнання…
Аудюн Тюле заклав руки за голову, відхилився на спинку стільця.
— Несподіваний поворот, — промовив він.
— Що це означає?
— Що план Стіллера не спрацює, — відповів Вістінґ. — На нас вийде адвокат, а не спільники в пограбуванні. Ви трохи перестаралися, забагато локшини йому на вуха навішали.
— Та я готовий прийняти зізнання будь-де і будь-коли, — усміхнувся Тюле.
— А ви певні, що він зізнається? — запитала Ліне.
Тюле пересмикнув плечима.
— Буде видно, але я не бачу іншої причини, навіщо йому іще бажати з зустрічі з нами.
— Стіллер домовився на п’яту, — сказав Вістінґ. — Ця справа розкриється за нинішній вечір.
— Тоді поквапмося, — заспішив Тюле. — Слідчий з Осло має допитувати Томмі Плейма в лікарні «Уллевол» о другій. Ще треба отримати дозвіл на нашу присутність при цьому. А потім, дорогою до Галдена, підберемо Стіллера.
Вістінґ глянув на доньку.
— Ти залишаєшся вдома сама. Добре?
— Добре, якщо ви триматимете мене в курсі справи.
Вістінґ роззирнувся в підвальному офісі.
— Сидітимеш тут чи нагорі?
— Нагорі… Тут можна все замкнути. Ось тільки мені потрібний мій комп, а він у мене вдома.
— Ходімо разом, — запропонував Вістінґ.
Вони взяли з собою й Амалію.
Мортенсен поклав мертвого кота в коробку й саме мив двері.
— Маю відповідь з лабораторії, — повідомив він, підводячись на рівні ноги. — На станції була кров.
— ДНК?
— А це вже наступний крок.
Ліне з Амалією пішли складати туалетне приладдя, одяг і всілякі дрібниці, потрібні на кілька днів перебування поза домом. Мортенсен щось приніс з пасажирського сидіння поліційного фургону.
— Це я знайшов у її авті, — сказав він, показуючи в пакетику для речових доказів чорну пластикову коробочку, завбільшки з сірникову пачечку. — GPS-маячок на магніті.
— Стежили… — замислено промовив Вістінґ.
— Так, хтось стежив за її пересуваннями, — кивнув Мортенсен. — Професійна гарнітура.