— Що за дідько! — вигукнув Тюле.
Скавгауґ підвів голову, зреагувавши на присутність сторонніх. Нитки слизу й слини звисали йому з рота й носа.
— Допоможіть! — простогнав він.
Вістінґ не відразу зорієнтувався у ситуації — Акселя прибили цвяхами до стільниці. Грубі ребристі цвяхи прохромлювали обидві долоні. Кров з ран згорнулася і почорніла. Між долонями лежав його телефон і використаний одноразовий шприц.
— Потрібен лікар, — сказав Стіллер, виймаючи свій мобільний.
Вістінґ знайшов у шафці склянку, налив води й допоміг Акселю напитися. Стіллер вийшов у вітальню, щоб повідомити оперативний центр.
— Що тут відбулося? — запитав Вістінґ.
— Вони мене прицвяхували, — Скавгауґ показав головою на пневматичний пістолет для забивання цвяхів, який валявся на підлозі. — Змушували зізнатися. Погрожували ін’єкцією.
Вістінґ чув про схожі методи в кримінальному середовищі.
— А як зізнатися, якщо я нічого не знаю, — голос Акселя Скавгауґа звучав розпачливо. — Я не міг розказати їм те, що вони хотіли знати.
Вістінґ знайшов кілька кухонних рушників, обтер йому ніс та рот, а потім намочив другий рушник і обмив обличчя.
— Хто вони?
— Не знаю. Двоє чоловіків у балаклавах. Приїхали сюди вчора, відразу вслід за мною. Мабуть, стежили.
— Ті самі типи, — озвався Тюле.
Повернувся з вітальні Стіллер.
— Медики вже в дорозі!
Скавгауґ застогнав і знову ліг чолом на стіл. Вістінґ приклав мокрий рушник йому до потилиці.
— Чого хотіли?
Аксель Скавгауґ спробував випростати спину, але скривився від болю і знову схилився над столом.
— Сказали, ніби я знаю, чого вони прийшли, — вів Аксель далі. — Ніби я в чомусь допоміг Леннартові, перед тим як він загинув. Мовляв, Леннарт щось у них відібрав, а тепер вони хочуть те повернути. Вони вважали, ніби я знаю, де «воно» лежить. Де Леннарт міг «його» заховати. Але ж я нічого такого не знаю…
Аксель глянув на шприц.
— Щось вкололи? — запитав Вістінґ, перехопивши його погляд.
— Повітря… Погрожували зробити ін’єкцію повітря.
Тюле приніс з однієї зі спалень подушку, підклав йому під голову.
— Як ви мене знайшли? — запитав Аксель у Вістінґа.
— Ти мав з’явитися сьогодні на допит. Ми відстежили твій мобільний.
— Анетте дзвонила, — Аксель подивився на свій телефон між прибитими руками. — Не менше тисячі разів.
Вістінґ збагнув, що він говорив про свою дружину.
— Хочеш їй зателефонувати? Я тобі допоможу!
Аксель Скавгауґ заперечно похитав головою.
— Я зачекаю… Потім… Коли звільню руки…
Удалині почулося завивання сирен. Уже за кілька хвилин будинок наповнився медиками й полісменами місцевого відділку поліції. Усі обговорювали способи звільнення Акселя. Зрештою, вирішили вколоти йому місцеве знечулення у кожну долоню. Один полісмен підбив знизу столу цвяхи на кілька міліметрів угору, щоб утворився просвіт між головкою цвяха і рукою. Потім головки відщипнули кусачками й звільнили руки.
— З безжальними людьми маємо справу, — пробурмотів Тюле, коли швидка забрала бідолаху.
Вістінґ глянув на годинник. Часу до домовленої зустрічі залишилося зовсім мало, але ж Ян Ґюдім нікуди не подінеться з тюрми…
58
Літери на моніторі зникали, одна по одній, доки не зник увесь текст. Ліне зазвичай не мала проблем з входженням у творчий процес, але цього разу справа не посувалася. Вона стирала написане, переформульовувала, перечитувала заново, додавала й викреслювала абзаци. За останні години спромоглася усього лише на 600 слів. Очевидно, матеріал іще не вистоявся, вона не мала необхідного обсягу інформації, але хотіла підготуватися до роботи, хотіла мати готовий сирий текст, до якого могла б згодом лише додати потрібне. Робота не йшла, то вона вирішила публікувати невеликі статті з ексклюзивним матеріалом. Справу, з якою працювала, світова преса називала «довгочтивом» — документалістикою, яка докопувалася до глибин істини.
Усі свої статті Ліне переважно віддавала «ВҐ». Сандерсен пропонував їй прийти, якщо матиме щось цікаве, але після останньої їхньої зустрічі вона воліла публікуватися деінде.
Ліне вибудувала статтю на трьох паралельних історіях, які починалися надвечір 29 травня 2003 року. Спершу йшлося про Симона Мейєра, який спакував свої вудочки і подався на озеро Єршьо. Водночас двоє грабіжників сіли в авто, а в Ґардемуені приземлився «Свісс Ейр» LX 4710. Тоді ж Бернгард Клаусен закінчив у Міністерстві охорони здоров’я зустріч з Біотехнологічною радою, на якій його просвітили щодо методів запліднення самотніх мам, генної терапії та пренатальної діагностики. Ліне накидала також начерк про четверту дійову особу, Леннарта Клаусена. Вона мало знала про його роль чи співучасть у цій справі, але почала з того, як він сидить удома в гаражі й лагодить свій мотоцикл.