— Я нічого про це не знаю, — сказав Ґюдім. — Направду нічого!
— А коли поліція влаштувала там командний пошуковий пост, мусили ж задуматися, кого шукають, — наполягав Стіллер.
Ян Ґюдім зайорзав на стільці.
— Коли ви помітили, що гроші пропали? — запитав Тюле.
— Та я не дуже був при ділі, — зам’явся Ян. — Знаю лише, що ключів не знайшли, а гроші пропали.
— Ключі?
— Один — від станції, а другий — від навісного замка на ляді над льохом, де ми тримали свої речі.
— Де мали б лежати ключі?
— Під каменем.
— Ти був з ними, коли вони прийшли по гроші?
Ґюдім кивнув.
— Гроші, мабуть, зникли ще до початку пошукової операції, — висловив він здогад. — Бо ж поліція побувала всередині станції і ні на що не натрапила. А там же було сім-вісім мішків. Якби вони були на місці, їх неможливо було б не помітити.
— Ви ж, напевно, сушили собі голову, куди поділися гроші?
— Облишмо здогади! — втрутився адвокат.
— Ми також висунули обвинувачення Оскарові Тведту, — промовив Тюле, тасуючи стос документів перед собою. — Можеш якось прокоментувати його участь?
Питання адресувалося Янові Ґюдіму, але відповів адвокат Гарнеє.
— Як було сказано на початку допиту, мій клієнт відповідатиме лише на запитання, які стосуються його особисто. Він виконав свою частину домовленості. Прошу зафіксувати, що на даний момент ні він, ні я не бачили жодних документів, свідчення клієнт надав добровільно. Я сподіваюся наступного допиту, тож очікую отримання копій усіх матеріалів, що стосуються справи, включно із заявами інших осіб, причетних до цього злочину.
Стіллер кивнув. Його блеф із зізнанням Оскара Тведта рано чи пізно розкриється, але вже буде пізно: жереб кинуто.
Тюле підсумував результати допиту. Вістінґ зупинив запис, але чув розмову за дзеркальним вікном.
— Я припускаю, що мій клієнт має додаткові свідчення, — сказав адвокат.
Він скосував погляд на лампочку відеокамери, даючи зрозуміти, що цю інформацію не варто записувати.
Вістінґ нахилився до монітора.
— Звісно, ми очікуємо, що обвинувачення врахує добровільне зізнання, і це пом’якшить вирок.
— Тобто?
— Ну, мій клієнт не знав про пограбування наперед. Він думав, що йшлося про страхове шахрайство.
— Ми не впливаємо на рішення прокурора, — завважив Тюле.
— Ви отримаєте імена всіх співучасників, — додав Гарнеє.
— Ми їх уже маємо, — відповів Тюле. — Свідчення вашого клієнта знеціняться, якщо він по-інакшому говоритиме в суді.
— Але ви матимете готові відповіді, — наполягав адвокат, силувано всміхаючись. — Завжди легше розв’язувати завдання, знаючи відповіді.
Вістінґ постукав у дзеркальне вікно. Усі четверо за дзеркалом обернулися.
— Ми ще повернемося до цієї розмови, — сказав Стіллер і викликав тюремного охоронця, щоб той випустив їх з кімнати для допитів.
— Мені терміново потрібен мій телефон, — сказав Вістінґ, коли вартовий впустив до нього колег.
— З телефонами не можна перебувати у відділенні, — заперечив тюремник.
— Треба зателефонувати генпрокуророві.
Охоронець повагався, однак кивнув.
— Що ти надумав? — поцікавився Тюле.
— Гадаю, угода можлива, — відповів Вістінґ. — Пограбування у цій справі не головне. Тепер найважливіше довідатися, що сталося з Симоном Мейєром.
Двоє колег погодилися. Вістінґові принесли телефон. На дисплеї — два пропущені дзвінки. Обидва від Ліне. Вістінґ стривожився, у ситуації, що склалася, зволікати не можна було. Тривога зростала з кожним гудком. Нарешті вона відповіла задиханим голосом.
— Усе гаразд? — запитав Вістінґ.
— Так, я просто зайнята з Амалією.
— Чого дзвонила?
— Я знайшла Даніеля. Отого, чий номер телефону записаний на клаптику паперу з коробки з грошима.
— Зачекай хвилинку, увімкну голосний зв’язок.
Вістінґ поклав мобільний на стіл, увімкнув динамік.
— Даніель Ліндберґ.
Троє чоловіків перезирнулися.
— Нічого мені не каже, — промовив Тюле.
— Він співмешканець Генрієтте Коппанґ. Вони мають спільну доньку.
Вістінґ мовчав, напружено думаючи, які наслідки може мати цей факт.
— Детально розкажи, що вона від тебе довідалася, — попросив Вістінґ.
— Я не розповідала їй нічого такого, що могло б зашкодити справі. Однак проблема в тому, що вона сиділа поруч зі мною і бачила, як я заходжу у свій «мак». Могла запам’ятати пароль. Тоді все збережене в комп’ютері їм доступне.
— Не катастрофа! — підбадьорив Стіллер. — Вони ж не знають, що ми про це знаємо. Можемо використати собі на благо.