Ліне намагалася витлумачити її тон, розпізнати, задоволення чи стурбованість звучать у ньому, однак не зуміла.
— І сама не знаю… — відповіла вона. — Маю припущення, де заховані гроші.
— І де?
— У надійному сховку.
— Ти не повинна здаватися, — підбадьорила її Генрієтте. — Можемо завтра побачитися?
— Я маю домовлену на ранок зустріч. Зовсім з іншого приводу. Та й жінка, яка пильнує Амалію, зможе побути з нею лише до другої.
— Я приїду до тебе. Посидимо в тій самій кав’ярні.
— Навіть не знаю… Усе це починає ставати небезпечним.
— Сказала «а», то мусиш сказати й «б», — наполягала Генрієтте. — У будь-якому разі, ти мені повинна ще розповісти свої припущення про те, де сховано гроші.
— Гаразд! — погодилася Ліне. — Тоді о першій.
62
Уночі відчутно похолодніло. Небо затягнуло важкими сірими хмарами, у кронах дерев здійнявся вітер. Ліне зайшла до себе додому по светр, прихопила курточку для Амалії. Кинула в авто маячок, який раніше знайшов Мортенсен, щоб зловмисники бачили її пересування.
Віддавши Амалію няньці, вона поїхала через місто на східну околицю, до Ларвіксфьорду. Вузькою звивистою дорогою вона через кілька кілометрів добралась до старого причалу, де розташовувалася дача колишнього міністра фінансів і партійного соратника Бернгарда Клаусена. Вона їхала за вказівниками, які привели її до білого шкіперського будиночка, що притулився у сховку між стрімкими скелями над самим фьордом. Пронизливий морський вітер змусив її втягнути голову в плечі.
— Поговоримо всередині, — запропонував Трюґве Юнсрюд, ставши на порозі.
Ліне пройшла за ним до вітальні з великими вікнами на море. Господар прибрав з обіднього столу газети й журнали.
— Так, Бернгард Клаусен, — почав Юнсрюд. — Він залишив по собі величезну пустку.
— Тим часом з’явилася нова інформація, — завважила Ліне.
— Ви маєте на увазі його книжку?
Ліне кивнула.
— Ви знаєте, про що він там пише? — запитала вона.
Юнсрюд усміхнувся.
— Не читав…
— Минулого тижня я розмовляла з Ґюттормом Геллевіком, — повела Ліне. — У мене склалося враження, що Клаусен став вільнодумцем, який більше не сповідував соціал-демократичних ідеалів.
Колишній міністр фінансів кивнув.
— Доброго політика визначають стійкі, принципові погляди, однак я вважаю, що здатність до змін в результаті суспільних дискусій та персонального досвіду — не така вже й погана характеристика особистості.
— Як ви сприйняли зміну його світогляду?
— Ми здебільшого обговорювали проблеми фінансів. Бернгард Клаусен не погоджувався з податковими пропозиціями Робітничої партії напередодні виборів, вимагав установити нижчий податковий поріг і тим самим збільшити індивідуальне споживання. Він вважав, що ми, політики, мали б відчувати більше довіри до свого народу, дозволити йому самому обирати, на що витрачати зароблені гроші. Стверджував, що важка робота й приватні ініціативи повинні високо оплачуватися. Може, так думати його спонукало власне життя, коли він змушений був важко гарувати, багато чим жертвувати, а віддачу отримував неспівмірну.
Трюґве Юнсрюд підвівся, приніс кавник і дві філіжанки.
— Коли ви помітили зміни в його політичному світогляді?
Господар налив кави.
— Не певний, чи вираз «зміна політичного світогляду» коректний. Звучить надто драматично. Просто він вірив в індивідуальну свободу й особисту відповідальність. Однак ми, близькі його соратники, помітили зміни після однієї лікарняної відпустки, коли він був міністром охорони здоров’я.
Ліне скористалася нагодою нав’язати розмові тему, яка найбільше її цікавила.
— Після смерті сина? — запитала вона.
Трюґве Юнсрюд заковтнув наживку.
— Радше після смерті дружини. Гадаю, він тоді впав у депресію…
— Тобто?
Партійний ветеран похапливо відпив трохи кави.
— Охорона здоров'я — одне з наших найбільших національних досягнень, але для того, щоб зберегти хороший рівень медичного обслуговування, ми не можемо допомогти всім і в усьому. Ліки для Ліси коштували мільйони і, можливо, подарували б їй на рік-два довше життя. Комітет з прийняття рішень уже відхилив прохання про лікування, як за ціною, так і тому, що не було доказів його ефективності. Я пам'ятаю розмови про операцію в Ізраїлі, але норвезькі лікарі її не підтримали. Багато в чому Бернгард Клаусен став політичним заручником. Він вирішив продати дачу в Ставерні й за виручені кошти купити необхідні ліки, але це означало б кінець його міністерської кар’єри.