Вони зайшли в гараж. Стіллер показав, де треба почепити приховані камери.
Технік з Кріпоса взявся до роботи. Крихітні камери пересилатимуть зображення у дім Бернгарда Клаусена, де засяде поліція і спостерігатиме за всім, що відбуватиметься в гаражі.
— Ми не зможемо засудити їх за пограбування валюти, навіть якщо доведемо, що вони вдерлися у гараж, — завважив Тюле.
— Ми використаємо приманку, щоб зламати їхню найслабшу ланку — Генрієтте Коппанґ, — сказав Стіллер. — Це вона приведе їх сюди. Це вона повинна заговорити…
Вістінґ погортав книгу-інструкцію з детальними схемами різних моточастин, яка лежала на лавці. Він уже радів незабарному розв’язку справи. Перспектива тюрми і думки про наслідки для маленької доньки мали б змусити Генрієтте Коппанґ заговорити. Інша справа — зникнення Симона Мейєра. Ті, хто міг щось знати, мертві — і Бернгард Клаусен, і його син.
— А тут що? — озвався Стіллер, потягнувши за клямку дверей до якоїсь комори у глибині гаража.
— Вона зачинена на додатковий навісний замок, — звернув увагу колег Тюле.
— Можемо її використати, — зрадів Стіллер. — Якби хтось ховав щось у гаражі, то саме в цій коморі.
Він роззирнувся навколо, помітив великі кусачки.
— У комору теж треба поставити камеру, — сказав Стіллер, намагаючись зрізати замок.
— Я десь тут бачив більші кусачки.
Тюле заходився шукати серед мотлоху, знайшов величезні ножиці для зрізання болтів і перекусив дужку замка. Сам дверний замок був врізний, як у звичайних міжкімнатних дверях. Стіллер подався у будинок по ключі.
— Цілком можливо, що валюта й справді спершу побувала тут, перш ніж опинитися на дачі, — висловив припущення Вістінґ, коли Стіллер повернувся.
— Принаймні подбав про надійність дверей.
Сітллер вставив ключ, обернув у замку і потягнув двері на себе.
Сперте, солодкаве повітря, змішавшись із запахами моторних олив з гаража, вдарило їм в обличчя.
Стіллер намацав вимикач. Комора без вікон мала заледве два на два метри й була облаштована під маленький офіс з невеликою конторкою під однією стіною, кріслом на коліщатах і кількома полицями. Під протилежною стіною стояв накритий дерев’яний ящик. Над ним висів постер фільму «Безтурботний наїзник» Денніса Гоппера з Петером Фонда в одній з головних ролей. У правому куті плаката висів на цвяху жмут висохлих ароматизаторів повітря.
Стіллер увійшов першим. За ним — Вістінґ. На конторці лежала перевернута пляшка з-під пива. Пиво давно висохло, однак залишило по собі коричневі розводи на стільниці й на паперах.
Одна з шухляд наполовину висунута. Вістінґ витягнув її повністю. На журналах про мотоцикли стояла металева коробка з купою ароматизаторів, іще запакованих у пластик.
Стіллер копнув великий дерев’яний ящик.
— Замкнений, — кивнув він на висячий замок, такий самий, як той, що висів на дверях.
Підійшов Тюле з кусачками. Цієї миті задзвонив телефон Стіллера.
— Це — Ґітте з ДНК-реєстру, — сказав він, глянувши на дисплей, і ввімкнув телефон на голосний зв’язок.
Тюле вичікувально завмер з інструментом у руках.
— Ми маємо результат термінового аналізу біологічного матеріалу Веґарда Скоттемюра, — повідомила жінка й назвала номер аналізу в реєстрі.
Вістінґ напружив слух. Веґард Скоттемюр був тим чоловіком, якого вони підозрювали в написанні анонімного листа.
— Ви просили порівняти його з аналізом В-8 у справі 2003 року за номером 15 692, — офіційним тоном зачитала лаборантка.
— Презерватив, знайдений біля насосної станції, — пояснив колегам Стіллер.
— Збігу немає.
Вістінґ скрушно зітхнув. Шанс запопасти свідка подій біля Єршьо вислизнув з рук.
— Але ми провели додаткове порівняння у реєстрі неідентифікованих ДНК і маємо збіг з В-14 у тій же справі.
— Що таке В-14? — запитав Тюле.
Лаборантка, здавалось, розсердилася, що в розмову втрутився сторонній голос.
— У мене зазначено, що це волосина з лобка, — відповіла вона.
Стіллер розплився в широкій усмішці.
— Ура! Ми його маємо! Веґард Скоттемюр був біля станції і загубив там свою волосину.
— Маєте вже результати перевірки найновіших проб з насосної станції? — поцікавився Вістінґ. — Їх надіслав Еспен Мортенсен для порівняння з ДНК-профілем зниклого чоловіка.
— Щойно отримали. Я пізніше зателефоную Мортенсенові.
— Хоч натякніть!
— Є збіг, — відповіла Ґітте вже не таким офіційним тоном. — Проби F-1 і F-2 належать Симонові Мейєру.