— На цей місяць запису немає,— звично відчеканив Льонько, але юрба шанобливо розступилася, і перед Льоньком з'явився Конан.
— Я по пільговій черзі, домовилися? — добродушно сказав він. — Кажуть, тут у вас якийсь пацан від двійок кодує. Дуже треба.
Льонько на ватяних ногах відступив убік. Конан увійшов до класу і онімів. Він довго свердлив Женьку поглядом, а потім вимовив коротко, але вагомо:
— Так…
Дорогою додому Женька був похмурим, як ніколи.
— Але не били ж! — як міг, намагався заспокоїти друга Льонько.
— Ти тільки уяви, яку справу зіпсували! — не слухаючи його, скорботно вигукував Женька. — Я для себе старався, чи що? Для школи. Усього за десять днів он як успішність підвищив.
— Ага. Але не били ж, — підпрягся Льонько.
Якийсь час вони йшли мовчки, а потім Женька махнув рукою:
— Нічого, Льонько, їм же гірше. Нам що. Ми ще що-небудь придумаємо. Дар, якщо він є, нікуди не пропаде.
Ціна таланту
— Усе! Пропали вихідні,— похмуро заявив Льонько в телефонній розмові з Женькою.
— А що таке? — затурбувався Женька.
— З Іваново приїхала мамина двоюрідна сестра з дочкою. Будуть по музеях тягатися. Вони обидві на живописі схиблені. Дочка в художню школу ходить.
— А ти ж тут до чого?
— Мама звеліла мені йти з ними. Мовляв, нема чого байдикувати. Уяви, у таку погоду цілий день картинки розглядати, — журився Льонько.
— Нічого, зате долучишся до культури, — підковирнув його Женька.
— Смієшся? Тобі б так, — буркнув Льонько, і тут його наче блискавкою вдарило. — Слухай, підемо з нами? Після виставки ми в «Макдональдс» збираємося.
Останнє зауваження значно підсилило бажання Женьки долучитися до мистецтва. Він погодився, не підозрюючи, що похід до картинної галереї відкриє нову сторінку в його житті.
Перші півтори години Женька й Льоха старанно витріщалися на великих майстрів, чекаючи, коли ж Льоньковій тітці та її дочці набридне по півгодини стирчати біля кожної картини. Поволі терпіння друзів стало вичерпуватися. Від портретів і пейзажів мерехтіло в очах. Якийсь час вони розважалися тим, що, переходячи із залу в зал, змагалися, хто перший займе місце на диванчику для відвідувачів, але незабаром набридло навіть це глибоко інтелектуальне заняття.
Женька зрозумів, що погарячкував, погодившись разом з Льоньком супроводжувати його родичів. Уява малювала йому, як він міг би лежати із книжечкою на дивані або ганяти по вулиці на велосипеді, а тут не можна було навіть до пуття поговорити, тому що тишу суворо охороняли строгі тітоньки в синіх уніформах. Женьку охопила невимовна туга, але саме в момент повної безнадійності доля послала йому сюрприз.
Піднявшись сходами, вони ввійшли до залу сучасного мистецтва, і перед їхніми очима постало величезне полотно пронизливо-жовтого кольору, по якому йшла жирна чорна смуга. Уся ця краса називалася «Композиція № 145».
Легке здивування на Женьчиному обличчі змінилося цікавістю, а потім він захоплено видихнув:
— Бачив? Яка фігня!
— А мені старі картини більше подобаються. Там все як справжнє,— сказав Льонько, який не поділяв Женьчиного захвату.
— Нічого ти не розумієш, — гаряче заперечив Женька. — Івана Грозного, котрий сина вбиває, у музей кожен дурень візьме. А ось щоб таку мурню прилаштувати — тут талант потрібний.
Із цим було важко не погодитися. Льонько й сам не розумів, що особливого в цій мазанині, щоб її треба було виставляти на загальний огляд, та ще й у картинній галереї.
Інші стіни були обвішані не менш змістовними композиціями під різними номерами.
Але особливо Женьку вбила почеркушка олівцем, вивішена в рамочці на почесному місці.
— Повний атас! — вигукнув він. — На ті картини хоч піввідра фарби пішло, і ще малювати треба не менше години, а тут карлючки, які я за п'ять хвилин начеркаю, і також у рамочці висять. Цікаво, хто це такий розумний?
Женька схилився над табличкою з ім'ям художника й прочитав:
— Пікассо!
Саме в цю мить у Женьки виникла чергова геніальна ідея. Він усвідомив, що створений для мистецтва. Його так захопила ця думка, що навіть похід до «Макдональдсу» втратив свою привабливість і пройшов якось непомітно.
Після приходу додому Женька остаточно вирішив, що стане художником. У його голові роїлися думки про те, як його картини виставлять у галереї й уся школа піде дивитися. А Синицина підійде до нього й запопадливим тоном скаже: «Пробач, що я не вірила у твій талант». А він просто й шляхетно їй відповість: «Ти ніколи мене не розуміла. Але я тебе прощаю».