Справа була зовсім проста: намалювати картини й прилаштувати їх у музей. Женька з головою поринув у вирішення цього складного завдання й відразу ж зіштовхнувся з першими труднощами. Виявилося, бути художником — заняття не з дешевих. Довідавшись ціну олійних фарб, Женька зрозумів, що пронизливо-жовте полотно, що займало в галереї мало не всю стіну, — це по-справжньому дорога картина. Зважаючи на його особисті заощадження, новоспеченому таланту довелося задовольнятися гуашшю і вугіллям.
Зробивши необхідні покупки, Женька обклався репродукціями, книгами про сучасних художників і навіть двічі сходив у музей сучасного мистецтва. Два тижні Женька трудився у поті чола. Дійшовши до композиції № 39, він перейшов до серії портретів.
Щораз, коли Льонько заходив, щоб покликати Женьку на вулицю, він незмінно знаходив друга в процесі створення нового шедевру. Натхнення не полишало майстра. От і того дня варто Льонькові було переступити поріг Женьчиної кімнати, як живописець виставив перед ним чергове «полотно».
У порівнянні з намальованою на аркуші пикою Фредді Крюгер був красенем. Із квадратної голови стирчали квадратні вуха. Одне око розташовувалося на чолі, а інше на щоці. Перекошений рот роззявлено у судомній гримасі, чи то сміху, чи то жаху. Немов цей виродок тільки-но побачив себе в дзеркалі.
— Ну як? — запитав Женька й, не чекаючи відповіді, поклав поряд журнальну репродукцію. — Не гірше, ніж у Пікассо, правда?
Льонько подивився на сторінку журналу й щиро відповів:
— Не гірше.
— Отож. Дарую. Повісиш над своїм письмовим столом. Коли-небудь це буде коштувати купу грошей, — щедро запропонував Женька.
— Ні, не треба, — відмовився Льонько.
Він ні за які гроші не хотів милуватися цим неподобством. Однак Женька по-своєму витлумачив скромність друга:
— Бери, бери. Можеш не дякувати. Це по дружбі.
Відмовитися від настільки безкорисливого дарунка було зовсім незручно, і Льонько без особливого інтересу запитав:
— А це хто?
— От дивак! Це ж ти.
— Я?!
— Ну так. Бачиш, синій светр із червоною смужкою?
На цьому подібність закінчувалася.
— По-твоєму, це на мене схоже? — сказав Льонько, і його голос сам по собі затремтів від образи.
— Справа не в зовнішній подібності, а в тому, як художник це відчуває,— пояснив Женька. І, виклавши перед Льоньком чергову репродукцію, уїдливо запитав: — По-твоєму, це схоже на «Оголену жінку, яка розчісує своє волосся»?
— Ні.
— Ну от, а чого ж ти тоді хочеш від мене? Я ж не фотограф, а художник. Відчуй різницю. Я тут, між іншим, майже весь клас намалював. Хочеш, покажу?
Переглянувши портретну галерею, Льонько переконався в тому, що він ще не найбільший виродок.
— А це що за півень обпатраний з пикою алкоголіка? — запитав Льонько.
— Це ж Пєтухов! Схоже, правда? — зрадів Женька. — На виставці всі побачать, от сміху буде.
— На якій ще виставці?
— На персональній. Відразу в Третяковці нікого виставляти не будуть. Для початку художникові треба організувати свою виставку.
— Де ж ти її організуєш? — з недовірою запитав Льонько.
— Не хвилюйся. Я все продумав. Пам'ятаєш двоповерхівку, що на знос?
Льонько мовчки кивнув, і Женька з жаром продовжував:
— З неї всіх уже виселили, і зараз вона порожня. Потрібно ловити момент, поки її не знесли.
Як завжди Женьчин ентузіазм і віра в успіх заразили Льонька. У той же день вони обстежили приміщення нової «галереї мистецтв» і розпочали розчищення території для персональної виставки.
Наступний день пішов на те, щоб написати вивіску:
Женька домалював палітру з пензликами. Вийшло чудово. Усі «полотна» були розвішані за допомогою скотча. Тільки-но дійшли до портрета Петухова, Льонько застеріг:
— Знаєш що? Ти це… краще його забери.
— Чому? Схоже ж. Ти ж відразу здогадався.
— А якщо Півень також здогадається? Мало не буде — зловісно мовив Льонько.
— Як ти не розумієш, це ж самовираження, — розходився Женька.
Льонько з досвіду знав: коли Женька захоплюється, сперечатися з ним даремно, тому сумирно сказав: