— Я-то розумію, але взагалі малюй краще композиції. Вони тобі більше вдаються, — а про себе подумав: «За них хоч у п'ятак не випросиш».
Нарешті всі приготування було закінчено. Оглянувши свою роботу, Женька заявив:
— Щоб усе було за правилами, вхід треба зробити платний.
— Таке скажеш! Хто ж за гроші піде на це дивитися? — недовірливо запитав Льонько.
— Хто треба, той і піде. Ми з тобою також не задарма на різні композиції дивилися. Картинна галерея — це тобі не виставка дитячого малюнка. Я квитки на комп'ютері зроблю. Головне, призначити нормальну ціну. Як ти думаєш, по рублю продавати чи не розмінюватися й забабахати по п'ятірці?
— За п'ятірку не отримати б, — висловив свої побоювання Льонько.
— Переконав. Квитки будуть по рублю. Треба нести мистецтво в маси, — погодився Женька.
— По-моєму, і по рублю не підуть, — захитав головою Льонько.
— Спокуха! Я все продумав, — як завжди, не сумував Женька.
Він не даремно прочитав стільки статей і книжок про художників. Із прочитаного Женька зробив висновок, що справді геніального художника відрізняє дивакуватість, неначе в нього не всі вдома. Найбільший супер був, коли один художник відрізав собі вухо. Може, без цього відрізаного вуха ніхто б про нього зроду не довідався. Що й говорити, це круто, але повторюватися не варто було. Доводилося поламати голову, як ще привернути до себе увагу.
Женька цілу годину бився над цією проблемою, коли йому на очі потрапив малюнок з дитячої книжки, де був намальований художник із шиєю, обмотаною довгим шарфом. Прикинувши так і сяк, Женька вирішив, що це саме те, що потрібно. Вовняний шарф у травневу жару напевно помітять, а для здоров'я це набагато корисніше, ніж відрізане вухо.
Діставши із шафи мамин в'язаний шарф у синьо-білу смужку, котрий спочивав з іншими зимовими речами, Женька обмотав його навколо шиї, надав своєму обличчю відчуженого вигляду і вирушив до школи. Погода стояла надзвичайно спекотна. На вулиці народ поглядав на нього як на ненормального. Женька радів. Усе йшло як по маслу.
Однак невдовзі Женька зрозумів, що по-справжньому незвичайній людині ведеться нелегко. Шарф його дратував. Шия спітніла, і часом Женьку діймав страшний свербіж, але доводилося триматися. Заспокоювало тільки те, що мужикові, що відітнув собі вухо, також велося несолодко, зате тепер його картини знають у всьому світі.
Новоспечений талант гордо ввійшов у школу й, підкреслено не звертаючи уваги на косі погляди, попрямував до класу. Його геніальність була помічена досить швидко.
— Москвичов, ти чого в шарфі? — запитала Синицина.
Женька зробив багатозначний вираз обличчя, але не встиг відповісти, як Пєтухов глумливо викрикнув:
— А в нього шия мерзне.
Женька вирішив не піддаватися на провокації. Удавши, начебто тільки що опам'ятався від задуми, він запитав:
— Що? Ви про що?
— Шарф тобі навіщо? Простудитися боїшся? — покепкувала з нього Майка.
— А… це, — вимовив Женька, начебто тільки що помітив у себе пітну вовняну ковбасу, яка звисала з шиї.— Справді, звідки він? Я й не помітив.
— Ні чого собі. Морда червона, як з парильні, а він не помітив. У тебе що, болтики з голови повипадали? — засміявся Пєтухов.
— Годі придурюватися, — похитала головою Синицина.
— Вам цього не зрозуміти. Бувають люди, які живуть в інших світах, — загадково заявив Женька.
— Інопланетяни, чи що? — посміхнулася Майка.
— Я в шоці! Москвичов — марсіанин. На Марсі колотун, от він і вкутався, — гигикнув Пєтухов.
Синицина пирснула від сміху. Це не могло не поранити тонку мистецьку натуру Женьки.
— Півень, я зараз тобі в око дам! — вигукнув він.
— Спробуй, — пожвавився Пєтухов, який завжди був не проти помірятися силою.
Поглянувши на здорованя Пєтухова, що навис над ним, Женька швиденько відступив:
— Я не принижуся до бійки з тобою. Не дам тобі такого задоволення, — з почуттям власної гідності мовив він.
— Що? — не зрозумів Пєтухов.
— Злякався, — вставив Шмигунов.
Синицина криво посміхнулася. Це остаточно добило Женьку, і його понесло.
— Хто?! Я злякався? Так ви хоч розумієте, з ким маєте справу? Дехто, між іншим, собі вуха відрізає. Ви хочете, щоб я вухо відрізав? Хочете, так? — не на жарт розходився він, широким жестом закрутив шарф і залишив клас.
— Чого це він? — запитав Пєтухов, покрутивши пальцем коло скроні.
— Художник, — пояснив Льонько.