— Хто? Москвичов, чи що? Який з нього художник? — засміявся був Пєтухов.
Але Льонько заступився за друга:
— Постмодерніст, ось який.
— Та ну? — не повірила Майка.
— А вухо тут при чому? — не зрозуміла Синицина.
— Один художник, його Іван Гог звали, собі вухо відрізав.
— Навіщо?
— Щоб прославитися, — пояснив Льонько.
— Ой, а раптом Москвичов також собі вухо відріже? Бачили, як він вискочив? Прямо оскаженілий, — захвилювалася Синицина.
— Так бреше він усе, — підсумував Пєтухов.
— Я брешу? — обурено вигукнув коло дверей Женька. І вагомо додав: — Сьогодні о четвертій годині всіх запрошую на відкриття персональної виставки.
У цей час продзвенів дзвінок на урок, і дискусію довелося перервати. Під час переклику Віра Іванівна подивилася на спітнілого «генія» і сказала:
— Москвичов, зніми шарф. Це що за жарти?
— А він художник, — викрикнув Юрко Пєтухов.
— До речі, про мистецтво, Пєтухов. Ти випадково не знаєш, хто розмалював твою парту в кабінеті математики? — строго запитала вчителька.
Під її пильним поглядом Пєтухов знітився, негайно втративши бажання говорити на тему мистецтва. Поки всі відволіклися, Женька з полегшенням стяг із себе шарф, вирішивши до кінця уроків проявляти свою непересічність іншими способами.
Увесь день Женька намагався поводитися, як личить справжньому художникові, тримався окремо, час від часу напускаючи на себе задумливий вигляд, а на великій перерві навіть не побіг у буфет. Але виявилося, що ця жертва принесена даремно. Ніхто не звернув уваги на його відсутність.
— Жень, а де в тебе виставка? — запитала Синицина після уроків.
— У двоповерхвці, що на знос, — оголосив Женька.
— А я думала правда, — розчаровано протягнула Синицина.
— Між іншим, багато художників спочатку виставлялися на горищах і в підвалах, — заявив Женька. І для більшої значущості додав: — До речі, вхід платний.
— Так це по-справжньому, чи що? — запитала Майка.
— А по-вашому, я приколююсь? — питанням на питання відповів Женька.
— І скільки квиток? — запитав Пєтухов.
Уїдливість у його тоні зачепила Женьку, і він сам не зрозумів, як випалив:
— Десять рублів.
— Прикинь? Червінець за віщо? — запитав Пєтухов.
— Побачиш, що таке справжній художник, — загадково сказав Женька й у супроводі Льонька залишив клас.
— Не зрозумів, він що, вухо буде різати? — зробивши злякані очі, запитав Шмигунов.
Стояла чудова погода, але Женька з Льоньком не пішли гуляти. Вони сиділи на другому поверсі порожнього обшарпаного будинку, на дверях якого було написано: «Галерея сучасного мистецтва…».
— Сказонув теж: десять рублів. Тут задурно ніхто не прийде, — мовив Льонько, який дотримувався думки, що мистецтво має бути доступним для народу.
Женька й сам розумів, що погарячкував, але він не любив визнавати свої помилки, тому сказав:
— Що поробиш. Юрба ніколи не визнавала геніїв.
Раптом у Льонька, який сидів на підвіконні, перекосилося обличчя, як від нервового тику, і він пробелькотів:
— Юрба.
— Що? — не зрозумів Женька.
— Там юрба, — сказав Льонько, махнувши рукою у бік вікна.
Женька підхопився як ошпарений, виглянув з вікна й обімлів. До «галереї» йшло людей із двадцять. Серед охочих долучитися до мистецтва були не тільки однокласники, але й учні з паралельних класів.
— Ну, Льонько, продавай квитки, а я поки тут усе підготую, — сказав Женька, і вони стрімголов скотилися сходами з другого поверху вниз.
Квитки були розпродані вмить. Коли всі нарешті опинилися в будинку, Женька повів екскурсію на другий поверх, де розташовувалася основна експозиція. Це був його тріумф. Він жваво демонстрував свої полотна, жалкуючи, що під тиском Льонька зняв-таки портрет Пєтухов а. Завершувала показ скульптурна композиція під назвою «Дружба», що являла собою дві сплющені банки кока-коли, великими цвяхами прибиті до фанерки.
— Це все, — широко посміхаючись, сказав Женька.
Усі продовжували дивитися на нього. Ніхто не розходився. На обличчях відвідувачів читалося очікування. У душі в Женьки ворухнулося нехороше передчуття. Льонько зрозумів: будуть бити.
— Уже все, — невпевненим голосом повторив Женька.
— Як усе? А вухо? — нагадав йому Пєтухов.
— Яке вухо? — пробелькотів Женька, усе ще не розуміючи, чого від нього хочуть.
— Як яке? Ти ж обіцяв, що вухо відріжеш, як цей Ваня, як його там.