— Льонько, скажи, — попросив Женька й пильно витріщився на друга, сподіваючись на підтримку.
Олєнка також глумливо витріщилася на Льонька чекаючи на відповідь. Під перехресним обстрілом двох пар очей Льонько зніяковів. Сказати, що за Женькою полює маніяк — засміють, а не сказати значить підвести друга.
— Ну, — невиразно промукав Льонько й зробив рукою незрозумілий жест, який кожен міг витлумачити, як хочеться.
— Що «ну»? Говори прямо, — наполягала Синицина.
— Саме так. Як є, так і говори, — наказав Женька, гіпнотизуючи Льонька благальним поглядом. Льонько не міг зрадити друга у важку хвилину, а оскільки переконливо брехати не вмів, то просто мовчки хитнув головою.
— От бачиш? — тріумфував Женька.
— Нічого я не бачу. А ти, Потапов, спершу брехати навчися, тим більше в тебе вчитель суперклас, — Синицина кивнула на Москвичова.
Це була оглушлива поразка. Женька був принижений, зім'ятий, розчавлений. Його дуже зачепило, що Синицина вважає його тріплом. Він навіть не міг зосередитися на заняттях, увесь час тільки й думав про те, як би їй довести, що він не бреше, але в голову, як на зло, нічого не приходило. Після уроків Синицина навмисно підійшла в роздягальні і єхидним голоском запитала:
— Ну, і де ж твій маніяк?
— Де треба, — буркнув Женька й покрокував до виходу, не бажаючи продовжувати цю марну розмову.
Він розмашисто вийшов за двері, і раптом побачив…
На розі стояв чоловік у сірому пальто й, видно, чекав на когось із малят. Женька й раніше бачив його біля школи, але не звертав уваги, тому що зовнішність у того була пересічна. Подібних типів на вулиці — сила-силенна. Побачиш, потім до пуття й не опишеш. Саме такими в кіно виявлялися маніяки й душогуби.
Рішення дозріло негайно. Женька кинувся в роздягальню, підбіг до Синициної і по-змовницьки прошептав:
— Він там. Не віриш? Ходімо, покажу.
Вони перетнули вестибюль. Женька обережно відкрив двері й через щілину показав.
— Бачиш, он той.
Чоловік мирно покурював, не підозрюючи, що він кровожерливий маніяк, який підстерігає супергероя Женьку Москвичова.
— Теж мені маніяк. Я його вже не перший раз тут бачу, — з недовірою мовила Синицина.
— А я про що кажу! Він за мною вже не перший день стежить, — вигукнув Женька.
— Щось мені не віриться, — із сумнівом мовила Олєнка.
— Може, треба, щоб він на мене напав, так? Щоб задушив, так? — обурився Женька.
— Добре, зараз перевіримо, стежить він за тобою чи ні,— заявила Синицина й рішуче попрямувала із школи.
Це був небажаний поворот, але Женьці не лишалося нічого іншого, як побрести за нею. Як і слід було сподіватися, «маніяк» не звернув на Женьку уваги.
— Ну то що? Він навіть не обернувся у твій бік, — єхидно примружилася Оленка.
— Звичайно! Це ж тобі не лох якийсь, а маніяк. Вони, знаєш, які розумні! Навмисно роблять вигляд, начебто їм жертва до лампочки, щоб приспати пильність.
Женька щосили намагався переконати Синицину, але розумів, що без доказів його аргументи звучать нетвердо. І отут тип у пальто подивився у його бік. Не довго думаючи, Женька за спиною в Олєнки скорчив йому таку пику, що обличчя в «маніяка» мимоволі витягнулося, а Женька став підморгувати, начебто його заклинило в нервовому тику. Не розуміючи, що б це означало, чоловік з подивом уп'явся поглядом у хлопчиська, що не на жарт розходився, після чого малолітній нахаба показав йому язика. Не витримавши такого нахабства, чоловік з рішучим виглядом рушив з місця з метою приструнити його.
— Ану стій!
Женька тільки цього й чекав. Він схопив Олєнку за руку й коротко скомандував:
— Біжімо!
Промчавши пару кварталів і переконавшись, що їх не переслідують, вони зупинилися.
— Бачила? А ти не вірила, — з виглядом переможця сказав Женька.
— Все-таки це дуже дивно. Із чого б йому на тебе полювати? — Синицина із сумнівом подивилася на Женьку.
— А я звідки знаю? Маніяків взагалі не зрозуміти. Вони ж психи. Хто знає, що в них на думці.
— По-моєму, в тебе в самого з головою щось негаразд. Потрібний ти психу, як кротові відик, — захитала головою Олєнка.
— Звісно, нехай на мене маніяк нападе, тобі плювати. По-твоєму, я ніхто й ніщо. Я ж на піаніно не бриньчу, — з виглядом ображеної гідності сказав Женька.
— Що ти причепився до того піаніно?
— Це не я причепився, а ти. Тільки й чую про твого геніального пузана Вадика з його концертом.