— Нічого він не мій. А ти просто заздриш, що він талановитий. І про маніяка ти набрехав. Знайшов дурненьку. — Синицина розвернулася й покрокувала геть.
Женька повернувся додому похмуріший за хмару. Життя було сповнене несправедливості, а серця жінок — підступності. Синицина стіною стояла за боягуза, що злякався двох малявок, але при цьому в ній не було ні краплі жалю до людини, яку переслідує кровожерливий маніяк.
«От загину від руки вбивці, тоді вона ще пошкодує. Поплаче, та пізно буде. Тоді зрозуміє, що була не права. Ще прибіжить із вибаченнями: „Женечко, милий, як я могла!“ А я їй скажу… Втім, тоді я їй уже нічого не скажу», — спохопився Женька, а його уява продовжувала малювати трагічні картини. — «Нехай помучиться без мого передсмертного прощення. Тоді вона довідається, що значить до кінця своїх днів жити з почуттям провини».
Женька жваво уявив собі, як Синицина в розпачі ридає на його могилі й клянеться до смерті не ходити ні на які концерти. Що й говорити, це було круто. Заради такого варто принести жертву. І Женька зважився. Завтра його в школі вже не буде, і нехай Синицина йде на свій улюблений концерт. Якщо зможе.
Женька взяв аркуш паперу й ручку й сів за «передсмертний» лист.
«Олено Синицина!
Коли ти одержиш цього листа, мене вже не буде серед живих. Маніяк здогадався, що я його засік. Він дзвонив і сказав зустрітися після школи…»
Женька задумався про те, де краще призначити побачення з маніяком: на будівництві, на пустирі за підстанцією чи біля старого голубника. Чаша терезів схилилася у бік голубника. Там була затишна місцина, відгороджена древнім дощатим забором, куди народ заглядав рідко. Прийнявши рішення, Женька вивів: «…біля голубника. Якби ти мені вірила, то я б не пішов і був би живий. Але я повинен тобі довести. Щоб ти побачила. Тому я піду. Прощай назавжди. Це ти мене вбила руками маніяка. Євгеній Москвичов».
Женька перечитав написане. Уява так жваво змалювала картину його загибелі, що серце в нього стислося, і на очі ледь не навернулися сльози. Він узяв ручку й зробив приписку.
«Так важко помирати у розквіті літ. Не оплакуй мене. Мені це вже не допоможе».
Наступного дня Женька в школі не з'явився. Льонько ходив похмурий, а на питання вчителів, що трапилося з Москвичовим, лише здивовано знизував плечима.
— Ви що, посварилися? — запитала Синицина.
— Після уроків довідаєшся, — загадково мовив Льонько й відвернувся, усім своїм виглядом показуючи, що більше з нього не витягнути ні слова.
Подібна таємничість не залишилася непоміченою. До кінця уроків загальна цікавість загострилася до межі. Як тільки продзвенів дзвінок з останнього уроку, Синицина запитала:
— Агов, Потапов. Тепер скажеш, куди подівся Москвичов?
Льонько витяг з рюкзака конверт і простягнув Олєнці.
— Він просив передати це тобі.
На конверті було кілька строгих приписів: «Сувора секретність. Для Синициної. Передати особисто в руки».
Під пильними поглядами класу Синицина розкрила конверт і стала розбирати Женьчині карлючки.
«Так важко помирати в розквіті літ. Не оплакуй мене. Мені це вже не допоможе», — дочитала вона й уголос вимовила:
— От клоун. Скажи йому, що він мене вже дістав зі своїми жартами.
— А якщо це правда? Краще піди й подивися, — запропонував Льонько.
— Робити нема чого. Мені на концерт треба.
— А що таке? — негайно встряла цікава Майка.
— Що дивитися, га? — зацікавився Пєтухов.
— Атракціон. Маніяк убиває Москвичова, — заявила Олєнка й передала «передсмертний» лист Майці.
Після того як послання зачитали ще раз, тепер уже вголос, Пєтухов пожвавішав:
— Оце смалить! А що, підемо подивимося.
— Я не можу. Я на концерт спізнюся, — стала заперечувати Синицина.
— Та годі тобі! Встигнеш. Це ж недалеко, — сказала Майка.
В очікуванні вистави делегація юрбою прямувала до місця зустрічі «маніяка» з Москвичовим. Дорогою всі пересміювалися й перекидалися жартами, і до голубника дісталися у веселенькому настрої. Шмига першим завернув за паркан і прожогом вискочив назад. Він витріщав очі, тикав пальцем у бік паркану й бурмотів:
— Мі… мі… мі…
— Не зрозумів? Що таке? — запитав Пєтухов і енергійно пробився вперед. Трохи забарившись, Шмигунов почимчикував за ним.
— Хлопчики, що там? — обережно запитала Синицина.
— Повний атас, — промурмотів Пєтухов.
— Ну ви йдете, чи що? — поквапив Льонько дівчаток.