Майка й Лєнка нерішуче потопталися, але потім цікавість узяла гору. Вони пішли за хлопцями й остовпіли. Москвичов увесь у крові лежав ниць на землі, а з його спини між лопаток стирчала сокира.
— Спізнилися, — здавленим голосом промовила Майка.
— Мі… мі… міліція, — нарешті напівшепотом розродився Шмигунов.
Приголомшені й вражені хлопці й дівчата стояли біля закривавленого тіла однокласника. Усе було схоже на кошмарний сон, коли хочеться бігти, але ноги начебто вросли в землю, і застиглий у горлі лемент не може вирватися назовні.
І отут трапилося найстрашніше. Труп раптом піднявся і, витріщившись на Синицину, сказав своє останнє слово:
— Я тебе прощаю, — і знову в безсиллі впав на землю.
У цю мить над голубником здійнявся страшний крик, що холодив душу.
Пізніше, коли на лемент збіглися дорослі і труп ожив остаточно, виявилося, що сокира стирчала зовсім не зі спини Москвичова, а з дошки, підкладеної під стару порвану куртку, при цьому кров успішно замінив звичайний кетчуп.
Першою відкачали Майку. Як не дивно, вона виявилася найстійкішою. Шмигунов від потрясіння охрип, навіть у Пєтухова цілий тиждень повіко смикалося. Але гірше за всіх велося Синициній. Вона ще довго прокидалася вночі в холодному поту з криком жаху.
Зате «жертві маніяка» влетіло по найвищому розряду. Женьчиних батьків викликали до директора й «артиста» погрожували виключити зі школи за його мистецтво. Хоча визнання народних мас він все-таки одержав.
— Круто, — коротко сказав скупий на похвали Петухов.
— Супер, — так само небагатослівно прокоментував Шмигунов.
Але що для справжнього таланту огуда й слава? Головне, Синицина на концерт не потрапила.
«Собака Баскервілей»
Не можна сказати, що Льонько був везучий. Його частенько переслідували дрібні невдачі, але всі вони не могли зрівнятися з тим ударом, який доля підготувала для нього цього разу. Світлана Вікторівна, учителька математики, переїхала жити в Льоньчин будинок. Мало того, її квартира була двері в двері з Льоньковою. Але найгірше чекало на нього попереду. Мама завела зі Світланою Вікторівною дружбу. Вечорами вони ганяли чаї, і справа дійшла до того, що вчителька запропонувала позайматися з Льоньком, щоб підтягти його по математиці. Це на початку літніх канікул!
Нещастя, яке впало на Льонька, дуже його підкосило. Він ходив похмурий, і в його очах читалася туга довічно ув'язненого. Хлопці сиділи в Женьки в кімнаті й думали, що робити, але, як на зло, на думку нічого не приходило. Надія на вільне життя вислизала в Льонька прямо з-під носа.
— Хоч би вона у відпустку поїхала, чи що, а то буде отут все літо стирчати! Ні собі, ні людям, як собака на сіні.— Льонько з досадою махнув рукою.
Після цих слів у Женьки сяйнула думка. Не даремно він був майстром різних витівок. Жодна людина в класі не прочитала стільки книжок.
— Як же я відразу про це не подумав! Собака — це саме те, що потрібно! — вигукнув він і кинувся до книжкової полиці.
— Навіщо? — з недовірою запитав Льонько. З тих пір як його в дитинстві покусав собака, він намагався триматися подалі від чотириногих друзів.
— Зараз довідаєшся. Нам потрібна собака Баскервілей! Ось послухай!
Женька дістав з полиці томик Конан Дойля і, знайшовши потрібне місце, почав читати лиховісним голосом:
— Це був собака величезний, чорний, як смола. Але такого ще ніхто з нас, смертних, не бачив. З його розкритої пащі виривалося полум'я, очі метали іскри, по морді й зашийку переливався мерехтливий вогонь. У жодному мозку не могло виникнути марево страшніше, огидніше, аніж ця пекельна істота, що вискочила на нас із туману.
У процесі того, як Женька читав, Льонька все більше охоплювали сумніви, що собака Баскервілей — це саме те, чого йому в житті не вистачає.
Коли Женька замовк, Льонько спідлоба витріщився на нього й тужно вимовив:
— Ти що, знущаєшся? У мене й так горе, а ти ще тут зі своїм собакою.
— Та ти тільки подумай! Від такого собаки математичка не те що у відпустку — вона, може, взагалі з нашого будинку з радістю втече.
Льонько подумав, що від такого собаки він би й сам з радістю втік. Тим часом Женька дав волю своїй фантазії:
— Уяви: ніч, темрява хоч в око стрель, туман. Світлана виходить з будинку…
— Скажеш таке, — перебив його Льонько. — Навіщо вона вночі в туман з будинку піде?
— Ну добре, нехай без туману, — погодився Женька. І продовжив: — Ніч. Темрява…