— Дивися, як треба! — сказав Женька й почав гримасувати.
— А пики кривити навіщо? — запитав Льонько.
— Сам ти пика. Це психологічна атака, зрозуміло? Спочатку головне — нагнати на супротивника страху. Для цього є спеціальні страхітливі крики. Ось так: й-а-а!!! — закричав Женька. — А тепер ти.
— Й-а-а!!! — загорланив Льонько.
— Голосніше! Й-а-а!!! — волав Женька.
— Й-а-а!!! — на все горло підвивав йому Льонько.
Льонькові таке навчання дуже подобалося. І, як видно, не одному йому, тому що вони стали прикладом для наслідування. З вікна першого поверху висунулася бабця й також закричала:
— Щоб вас, окаянних! Ні вдень, ні вночі від вас спокою немає. То хоч у школі півдня сидять, а влітку так цілісінький день гамір стоїть. Ану, марш звідси. Ти ба що задумали, прямо під вікнами репетують.
Коли їх прогнали ще з двох місць, Льонько запитав:
— А може, можна без лементу?
— Ти що, це ж найголовніше! Класно в нас виходить! Бачив, як усі засмикалися?
Так чи інакше, але тренуватися біля будинку їм не давали, і хлопці вирішили піти на пустир, що дивом зберігся серед висотних будинків.
Це було найбільш підхоже місце для страхітливих вигуків. «Каратисти» репетували й брикалися доти, доки не захрипли.
Нарешті Женька вирішив, що крики в них відпрацьовані, і перейшов до показу самих прийомів. Він став у позу і звелів Льонькові йти на нього з уявним ножем.
Високий Льонько рушив на маленького, худенького Женьку, але той безстрашно підскочив до супротивника, який переважав силою, схопив його за руку й крутонув щосили. Від несподіванки Льоха рвонувся убік, і Женька впав.
«Учитель» підскочив і, обтрушуючись, накинувся на учня:
— Ти що робиш? Тобі сказали з ножем іти, от і йди. І нема чого смикатися. Весь прийом зіпсував!
— Я ж не навмисно, — виправдовувався Льонько.
— Добре. Давай краще я на тебе піду, а ти обороняйся. Тільки по-справжньому обороняйся, а не смикайся, як паралічний, — наказав Женька.
Льонько став у позу. Женька наскочив на нього й тієї ж миті знову опинився на землі.
— Ти що, знущаєшся? — не на жарт розсердився Женька, потираючи забите коліно. — Ти навмисно, так?
— Сам сказав оборонятися, — знизав плечима Льонько.
— Саме так, я тобі людською мовою сказав «обороняйся», а ти що руками розмахався?
— Звідки я знаю, як треба оборонятися?
— Отож бо й воно, що не знаєш. Оборонитися нормально не може, а туди ж, у спецназівці мітить, — пробурчав Женька. — Дивися, як треба. Я на тебе стрибаю й хапаю за руку. Ти намагаєшся вирватися…
Льонько спробував. Женька впав і забив друге коліно.
— Усе, з мене вистачить! — з образою крикнув «учитель». — Я для нього стараюся, прийомів навчаю, а він — на тобі, навмисно все псує.
— Та не навмисно я, ну слово честі. Женько, давай ще разочок спробуємо, — заблагав Льонько.
— Добре, пояснюю останній раз, для особливо тупих, — уїдливо мовив Женька й знову пішов у наступ.
Він схопив Льонька й став заламувати йому руку за спину, але марно.
— Ти що, не бачиш, що я тобі руку заламую? — прошипів Женька.
— Ну, бачу, — наче нічого й не трапилося, відповів Льонько.
— А чого тоді стоїш, як пень? За правилами прийому, ти руку повинен назад завести.
— Так би відразу й сказав.
Наступний прийом почався вдало. Льонько зігнув руку, Женька його заламав і, як годиться, стрибнув зверху. Льонько пам'ятав, що смикатися не можна, тому, зібравши всі сили, стояв, намагаючись не ворушитися. Женька бовтався в нього на спині, конвульсивно смикаючи ногами і намагаючись звалити нетямущого учня на землю. Нарешті він не витримав і закричав:
— Падай! Падай, кому кажуть!
Льонько випрямився, при цьому ледве не впав Женька.
— Тут же брудно, — заперечив Льонько.
— А ти як хотів, і прийоми опанувати, і жодного разу не впасти? Це тобі не жарти. Хочеш у сутичці перемагати, можна й забруднитися.
Заради такої справи варто помучитися, і Льонько погодився. Навчання йому давалося тяжко. Він зовсім не вмів оборонятися, але виявилося, що нападає ще гірше. На руках і ногах «учителя» не було живого місця від синців і саден. Через годину, украй знесилений, Женька сказав:
— На сьогодні вистачить, а то ти, напевно, втомився.
Друзі побрели додому. Вони йшли мовчки. Женька спирався на Льонька, а Льонько думав, до чого ж важко пам'ятати всі прийоми, щоб не забути, коли нагнутися, а коли впасти. Немов прочитавши його думки, Женька по-дружньому кивнув йому і, підбадьорюючи, сказав: