— Негр, чи що? — пошепки перепитав Тимко.
— Який негр? Звичайний.
— А чого ж він тоді чорний? — із сумнівом вставив Колян.
— Чого, чого. Від злості почорнів. Не хочете слухати, не треба, — розізлився Васько.
— Вась, ну досить тобі! Давай далі. Цікаво ж, — хором заканючили ми.
— А перебиваєте чого? Я ж вам чисту правду розповідаю, а не лажу яку-небудь про літаюче простирадло.
— Більше не будемо. Розкажи, що далі.
Васько любив, коли його просили, тому ще трохи поламався для порядку, а потім змилостивився:
— Ну добре, але, цур, більше не перебивати. Загалом, у каплиці в розбійників штаб-квартира була. А ватажок їхній ні з ким ділитися не хотів. Усе хотів собі захапати. Взяв і переховав скарб. А ті бачать, що їх як лохів розвели, і стали наїжджати на ватажка, мовляв, віддавай гроші. А він пістолет вихопив і говорить: «Хто до мого скарбу торкнеться, тому неминуча смерть». А один там був такий крутий, він теж хотів ватажком стати, замість колишнього. Він по ватажку чергою з автомата як уріже: тра-та-та-та-та. А той стоїть і не падає. Тоді він вихопив гранатомет: бабах!
Мені було цікаво довідатися, звідки в розбійників були автомати й гранатомети, але я побоявся, що якщо переб'ю, то Васько вкрай образиться і відмовиться розповідати далі. Васько продовжував:
— Отож. У ватажка дірка на всі груди, можна кулак просунути, а йому хоть би що. А потім ватажок страшно так зареготав, і тут усі побачили, що це мрець. Тому його нічого не брало. І тоді він взяв і всіх порішив і в труни поклав.
Васько змовк.
— А труни він звідки взяв? — не витримавши, несміливо запитав я.
— Звідки, звідки? Я звідки знаю. Може, у них заготовлені були для тих, кого вони грабували?
Чесно кажучи, мене взяв сумнів, що розбійники зберігали в себе труни. Видно, це було написано в мене на обличчі, тому що Васько раптом скипів:
— Ти що, мені не віриш? Не віриш, так? Тоді сам подивися. Уночі каплиця з-під землі встає, і чорний ватажок навкруги шастає, скарб стереже.
— Так він дотепер там? — запитав Тимко, дивлячись на оповідача круглими від жаху очами.
— Сто відсотків! Де ж йому бути?
Заритий скарб був незаперечним доказом правдивості Васьчиної розповіді.
— А що, як нам його відшукати? — запропонував я.
— Ти що?! Тобі жити набридло? — скинувся Васько. — Кажуть же тобі, його мрець охороняє. Може, він нас навіть зараз чує.
Після цього зауваження кожного з нас потягнуло додому. Не змовляючись, ми загасили багаття. По вулиці ми йшли тісною юрбою. Чи то жарт, мрець прямо тут, під боком ходить. Це було навіть крутіше за привид з кинутого будинку по сусідству з Ларіоновими або вампіра, що занадився в курник до тітки Зіни, про якого Васько розповідав минулого разу.
Першим завернув у свою хвіртку Колян, потім Тимко. Ми з Васьком прощалися біля мого будинку.
— А ти не боїшся один додому йти? — запитав я.
— Ні, я звик. Ну бувай. До завтра, — сказав Васько, підтягнув штани й закрокував вулицею.
Я навіть позаздрив тому, який він безстрашний. Нічого не боїться.
З вечора я не міг заснути, усе крутився з боку на бік. Мені не давала спокою Васьчина розповідь. А що, як мрець справді подумає, начебто ми заміряємося на його скарб? Від цієї думки сну в мене не було анітрішечки. Не знаю, скільки я так промучився, але раптом почув якесь шурхотіння.
Я встав і підійшов до вікна. Стояла тиша. Усі спали. І все-таки на душі в мене було неспокійно. Потрібно б перевірити, чи добре замкнена хвіртка. Я навшпиньках прокрався в комору, взяв про всяк випадок рушницю, з якою дід ходив на полювання, і обережно вийшов з будинку. Не дійшовши до воріт, я зупинився.
На землю спустився такий густий туман, що не було видно нічого, хоч в око стрель. Він заповзав мені прямо в душу, сковуючи її крижаним страхом. Підкоряючись жаху, що підганяв мене, я повернув назад і пішов у бік будинку. Я навмання брів через білу завісу, але ні будинку, ні паркану, ні сараю не було. Я запанікував. Переді мною простягалася оповита туманом нескінченність. Я почав тремтіти.
Раптово завіса зріділа. Я стояв у незнайомому місці. Переді мною височіли руїни напівзруйнованої каплиці. Цегла, з якої вона була складена, почорніла від часу. Туман стелився по землі, і від цього здавалося, що примарна каплиця ширяє на хмарі. За нею зловісно вимальовувалися цвинтарні хрести.
Я міцно стис у руках рушницю діда й нерішуче оглянувся, не знаючи, куди йти. У цей момент я побачив чорного ватажка. Привид впритул дивився на мене, поводячи страшними очима. На його синюватому обличчі неприродним червоним світлом горіли очі.