Я хотів утекти, але мої ноги наче приросли до землі. Мрець попрямував до мене.
Я вистрілив. Рушниця не вистрілила. Я знову рвучко натиснув на курок. Пролунав постріл, але привид навіть оком не моргнув, продовжуючи із кривою усмішкою насуватися на мене. Він був так близько, що я чув його хрипке дихання.
Не тямлячи себе від жаху, я замахнувся прикладом. Він стрибнув на мене, і ми схопилися врукопашну. Я відчайдушно боровся, намагаючись скинути його з себе, але він не піддавався. Він схопив мене за шкібарки й почав душити. Я закричав і рвонувся щосили. Наступної миті я почув тріск тканини, що рветься, і відчув, що падаю.
Коли я опам'ятався, наді мною стояла бабуся й примовляла:
— Треба ж так уві сні крутитися! Позавчора з грубки впав, сьогодні розкладачку прорвав! От що я тобі скажу, бери матрац і стелися на підлозі. Може, хоч там ти заснеш спокійно.
Вибравшись зі зламаної розкладачки, я влаштувався на підлозі.
— Спи, шустрик, — ласкаво сказала бабуся й погасила світло.
Я лежав у темряві й дивувався. Хіба можна спати спокійно, коли село кишить примарами, вампірами, вовкулаками й ожилими мерцями? Я сюди тільки на літо приїжджаю, і то засмиканий став. А бабуся живе серед цього жаху цілий рік, і хоч би тобі що! Це ж просто залізні нерви треба мати!
Страх
Стояла непроглядна темрява. Напевно, перевалило за північ. Пахнуло хвоєю.
Мені треба було йти, але мене скував страх. Десь стукнуло. Я прислухався. Тиша. Напевно, здалося. І все-таки було страшно ступнути в темряву. Я зачекав ще, доки не відчув, що більше так тривати не може. Потрібно поспішати, або станеться непоправне.
Я зробив крок, ще один. Темрява огортала мене з усіх боків. Було моторошно. Серце скажено колотилося. Утішало одне: я був майже на місці. Я додав ходу. Нарешті! Ось вони, заповітні двері! Раптово хтось торкнувся моєї руки. Я відскочив убік, і в мене під ногою щось заворушилося. Я заточився і з жахом зрозумів, що падаю. Пролунав страшний тріск, а слідом за тим спалахнуло сліпуче світло.
— Як можна бути таким незграбним! — вигукнула мама.
Я лежав на коробці з тим, що ще недавно було ялинковими іграшками. Їх напередодні зняли з антресолей і поставили в коридорі, щоб завтра зранку прикрасити ялинку.
Я шмигонув носом і, насупившись, сказав:
— А чого їх поставили біля дверей у туалет.
— Коробка стояла на іншому боці коридору. Я взагалі не розумію, як ти міг на неї налетіти, — зачудувалася мама.
— По підлозі бігало щось живе, — виправдовувався я.
— Досить вигадувати! — захитала головою мама. — Краще б перед сном забрав свій автопарк із підлоги. Скільки разів говорила, збери машини, щоб у темряві на них не наступити. Як об стінку горохом!
Виявилося, мама мала рацію. Мені під ноги потрапила моя улюблена легковушка.
— Я на неї наступив, тому що хтось торкнув мене за руку. Він стояв он там. — Я показав на куток і густо почервонів, побачивши ялинку.
— Полохливцю, це ти зачепив рукою ялинову лапу, — засміявся тато. І додав: — Ти вже великий. Пора перестати боятися темряви.
Я подивився на тата й зітхнув. Добре йому говорити. Може, я із задоволенням став би хоробрим. Але як же не боятися темряви? Страшно ж.
Частина четверта
Удари долі
Твір
Я сидів над електронним зошитом і похмуро дивився на порожній екран. Терпіти не можу писати твори. А тут ще й тема дурна: «Що б ви хотіли розповісти дітям інших епох про свій час». А що можна розповісти про двадцять перше століття? Нічого цікавого.
От у минулому столітті було про що писати! Дикі були порядки! Тоді ще й бандити існували, і поліція. Щоправда, техніка була смішна. Автомобілі не літали, а тільки по землі їздили, і то зі швидкістю черепахи, максимум кілометрів сто п'ятдесят. Зараз навіть простий летосипед швидше летить.
А в музеї я допотопний комп'ютер бачив, «пентиум» називається — взагалі вмерти від сміху — здоровенний, як ящик, не те що в кишеню, у ранець не влізе. Цікаво, як їх діти до школи тягали, на причепі, чи що? Але мама каже, що для зору такі комп'ютери були корисніші, тому що в них екран великий.
Подумавши про екран, я знову згадав про нещасний твір. І раптом у мене сяйнула думка: треба зателефонувати моєму другові, Педро. Він не те що твір, вірші до будь-якого свята за п'ять хвилин видасть. Я встановив браслет-перекладач на іспанську мову й по відеомобілю набрав номер у Мадриді. На екрані з'явилася миловидна дівчина й мовила: «Зв'язок тимчасово відсутній. Абонент перебуває поза межами нашої галактики».