Двобій
День згасав. Розпечений диск сонця повільно сповзав до лінії обрію. У його багряних променях земля здавалася залитою кров'ю.
Чекаючи на Артура, я стояв над прірвою й розумів, що для одного з нас цей день може стати останнім. Які несподівані повороти робить часом доля. Адже зовсім недавно сер Артур був моїм найближчим другом, але честь дами — перш за все. Якою схвильованою здавалася донна Анна, коли довідалася, що я кинув Артурові виклик.
— Якщо з вами щось трапиться, я не зможу пережити цього, — ледь чутно сказала вона.
Серце моє було готове вистрибнути з грудей від щастя. Її зізнання додало мені сил, і я дав клятву, що залишуся вірний їй і буду захищати її до останнього подиху.
Я прийшов на місце дуелі раніше за суперника й нетерпляче стискав ефес шпаги. Раптом від дерева відокремилася тінь. Це був Артур. Він був блідий, і в його рухах вбачалася нерішучість. Я зрозумів, що він хоче ухилитися від двобою, і вихопив шпагу з піхов. Йому довелося оборонятися.
Сталь зловісно блиснула в кривавій заграві заходу. Мій клинок був нещадний. Я полоснув Артура по камзолу. Тканина з тріском розійшлася, і білий шовк став червоним, але я знав, що рана не була небезпечною. Я не хотів закінчувати двобою, доки не насолодився боєм. Перша невдача додала Артурові сил. Він, як розлютований звір, налетів на мене й клинком дряпнув мені щоку. Я зберігав спокій.
Блискавично я робив випад за випадом. Артур почав відступати, і тут я заплутався у полах свого плаща. Різким рухом я розстебнув пряжку й відкинув його убік. Плащ здавався величезним чорним птахом, що розпластався над прірвою і почав плавно спускатися вниз.
Артур скористався моєю затримкою. Мою праву руку пронизав гострий біль. Я ледь зміг втримати ефес в ослаблих пальцях і перехопити шпагу в іншу руку. Я стис зуби й намагався не помічати рани.
Артур криво посміхнувся. Тепер, коли я боровся лівою рукою, перевага було на його боці. З переможною усмішкою на губах Артур заніс шпагу для вирішального удару.
Мене охопила лють. Я стрімко рвонувся вперед. Рука мого супротивника здригнулася. Різким ударом я вибив його шпагу. Артур стояв на самому краї прірви й був беззбройний переді мною. Я бачив, наскільки він був переляканий, але не в моїх правилах добивати переможеного супротивника. Я подивився йому в очі.
— Запам'ятай, жодна волосина не впаде з голови Анни. Навіть тому, хто звався моїм другом, я не дозволю зачепити її ані словом, ані поглядом, ані жестом.
Із цими словами я повернувся й покрокував геть.
Раптово щось сильно вдарило мене в бік. Я різко повернувся й побачив перед собою обличчя Артура. Він був схвильований. Артур ширяв мене ліктем і вказував кудись поверх моєї голови. Я простежив за його поглядом…
Прямо наді мною стояв Валерій Степанович, наш учитель математики. Це був смертельний удар.
— Виходить, відповідати ти не збираєшся, — строго мовив Валерій Степанович.
— Повторіть запитання, — пробурмотів я, намагаючись долонею прикрити порожній аркуш, де мало бути завдання.
— Ти вчасно згадав, що повторення — мати навчання. А про що, дозволь довідатися, ти думаєш під час уроку?
— Ні про що, — сказав я, знизуючи плечима.
— Він взагалі ніколи ні про що не думає,— уїдливо гигикнула Анька, яка сиділа переді мною.
«Смикнути б її за косу, щоб більше не хотілося», — подумав я, а вчитель продовжував:
— Отож бо й воно, а на математиці повинен думати про завдання. Так що, герою, давай-но сюди свій щоденничок. На сьогодні тобі двійка за мрійливість.
Я міг би прикинутися, що забув щоденник вдома, але я вчинив як справді безстрашна людина. Я подав щоденник, тим більше, він, як на зло, лежав на парті на найвиднішому місці, і сховати його я однаково б не зумів. До кінця уроку я був таким старанним і уважним, аж самого нудило. Просто приклад для наслідування. Але Валерій Степанович мені все-таки вліпив двійку.
Коли продзвенів дзвінок, я щосили смикнув за косу Аньку, що сиділа попереду.
— Дурень, — звично огризнулася вона.
Я згріб книжки й зошити в портфель, і ми з моїм другом Артуриком перші вискочили з класу.
