«Нічого, от зачахну без повітря, тоді ще спосхаменуться, та пізно буде», — мстиво думав Льонько. Час від часу він підходив до дзеркала й перевіряв, чи не відбивалися ознаки виснаженості на його обличчі, але, на прикре його розчарування, на круглій рожевощокій фізіономії не було й тіні виснаження.
У перший день Льонькового самітництва до нього забіг Женька.
— Кріпися, Льонько, що-небудь придумаємо, — заспокоїв він друга.
Льонько розумів, що нічого тут не придумаєш, але від підтримки йому все-таки було легше, а коли й Женька кудись зник, Льонькові стало зовсім важко. Нарешті, на шостий день, саме тоді, коли Льонько почав думати, що життєві негаразди можуть зломити навіть дуже сильну людину, Женька з'явився.
— Ну що, вчиш? — запитав він і по-хазяйськи плюхнувся на диван.
— Авжеж, не гуляю, як деякі,— докірливо сказав Льонько.
— Це я гуляю, чи що? Та я, між іншим, щосили для тебе стараюся. Спеціально статтю знайшов. Ось, тут говориться, що ти зараз займаєшся нікому не потрібною дурницею. — Женька помахав у повітрі аркушами, вирізаними з якогось журналу.
— Це про історію, чи що? — Льонько поглянув на відкритий підручник.
— Про яку історію? Отут наукою доводиться, що від твого сидіння за уроками ніякої користі — одна тільки шкода! — сказав Женька.
— А то я без твоєї науки не знав, що від цього одна шкода. Я ж думав, ти й правда щось путнє скажеш. Теж мені відкриття, — розчаровано протягнув Льонько.
— А от і відкриття. Техніка швидкого читання. Ти, наприклад, знаєш — що швидше людина читає, то більше вона запам'ятовує?
— А мені з того який зиск? — запитав Льонько.
— Як що? Це ж якраз про тебе сказано. От якби ти швидше уроки робив, то й учився б краще. Ти ж жертва власної посидючості, січеш?
Як не крути, а Женька мав рацію. Сам-бо він уроки за півгодини робив і вчився на одні п'ятірочки. А бути жертвою своєї посидючості навіть образливіше, ніж жертвою власної ліні. Це Льонько зрозумів відразу.
— Як же я уроки швидше зроблю, коли їх ген-ген скільки?
— Спокійно. Я все продумав. Із сьогоднішнього дня будемо робити з тебе людину нового типу. Ультрарапід, — заявив Женька.
— Що-що? — не зрозумів Льонько.
— Надшвидкісну, значить. Через місяць абсолютним відмінником будеш.
— Ти ба? — Льонько з недовірою подивився на журнальні аркуші.
— Точно. Сам побачиш. Будемо займатися за системою. Отут усе описано.
— А раптом у мене не вийде?
— Не хвилюйся, головне почати. Бери підручник і запам'ятай перше правило. — Женька вголос прочитав: — «Текст будь-якої складності читати лише один раз».
— Чому? — запитав Льонько.
— Для швидкості. Так що, навіть якщо тобі дуже захочеться урок ще раз прочитати, ну, розпирає прямо, кріпися і другий раз нізащо не читай, а то нічого не вийде.
Із цим правилом у Льонька було все гаразд. Скільки він себе пам'ятав, йому в житті ніколи не хотілося прочитати урок другий раз.
— От бачиш, а ти боявся. Я ж говорив, у тебе вийде. Ти здібний, — похвалив Льонька Женька.
Перший успіх окрилив Льонка, але із другим правилом виникли ускладнення. Виявилося, що читати треба всю сторінку відразу, згори донизу. Після Женьчиних пояснень Льонько вп'явся поглядом у середину рядка й повів очима вниз, але з цього нічого не вийшло.
— Як же я можу читати, якщо я ні початку, ні кінця рядка не бачу? — дивувався Льонько.
— А бічний зір тобі навіщо? — запитав Женька.
— Який ще бічний зір?
— Дуже простий. Сиди так і не обертайся. Говори, що я зараз роблю? — Женька відбіг убік і почав махати руками.
— Ну, руками махаєш.
— Як же ти бачиш, що я руками махаю, якщо ти на мене не дивишся? — Женька подивився на Льонька таким поглядом, немов у чомусь його викрив: — От і зі сторінкою так. Тобі тільки здається, що ти її не бачиш, а насправді ти все бачиш, тільки бічним зором.
— А яка з цього користь? Адже прочитати я однаково не можу. Я ж нічого не зрозумів, — знизав плечима Льонько.
— Це тому, що вона в тебе відразу закодована в мозок іде. У журналі так і написано. Спочатку нічого не розумієш, зате потім зрозумієш, — авторитетно заявив Женька.
Коли Льонько переконався, що навчання йде за правилами, він трішки заспокоївся, але сумніви все-таки залишилися.
— А раптом я цей закодований текст потім не згадаю?