Тепер він зітхнув з полегшенням. Трохи було йому страшно, що ж скаже дячиха
Євпраксія, що він так забарився та затьопався… Витяг він з кишені мокру червону хустку, витер з чола холодний піт. Потім нюхнув тютюну, чхнув, аж йому іскри з очей посипались, й підступив до своєї хвіртки.
Домовик заскочив наперед й відчинив йому ворота. Потім поміг їх щільненько зачинити, а дяка пропустив у хату поперед себе. Тут знову він причинив за господарем двері, бо той сам забув це зробити: такий він був стурбований пригодою та щасливий, що врятувався від біди.
Домовик також paдів, що йому вчасно прийшла думка йти рятувати господаря, бо в тім малім болоті не було ні Водяника, ні Русалок, а малі Потерчата не могли б самі врятувати дяка. Але ж коли дяк Оверко став біля печі перед світлом, то Домовик не міг втриматись від реготу. Неначе меблі затріщали, так пролунав його сміх.
І було чого! Дяк увесь був вимазаний чорним глеєм, по всьому обличчю було розмазане багно, виглядав він, неначе мокра курка, а на самому носі налипла добра купа бруду, що висіла, мов кишка у індика.
Домовиків сміх розбудив дячиху. Вона лупнула очима раз, лупнула вдруге й підскочила, мов опечена.
- Мати Божа Почаївська! Що ж це за Марюка?! - сплеснула вона в долоні. - Амінь, амінь! Розсипся!…
- Не кричи так велегласно, стара! - лагідним голосом промовив дяк. - Це - не Марюка, це - я, живий і невредимий раб Божий, дячок Оверкій! - і він скоса поглянув, чи нема в руках у дячихи якогось деркача, бо добре знав, що нашкодив.
І справді! В тій хвилині вона нагнулася під припічок та й вхопила в руку віника.
- Ах ти ж такий-сякий, забродо, п’янице! Ось я тобі покажу «раба Божого»!
Побачимо, чи будеш ти й тепер «невредимий»! - закричала вона.
- Укротися, Євпраксіє! - притримав її дяк. - Не гнівися, не карай, дай слово промовити… Водила мене нечиста сила, хотіла в болоті втопити!…
Але ж Дячиха не дала йому скінчити.
- Сам ти - нечиста сила! А водила тебе по болоті горілка, безбожнику!…
«А таки розумна жінка моя господиня!» - подумав про себе Домовик.
Але ж йому шкода було й доброго дяка й він непомітно висмикнув з дячишиної руки віника. Потім ще раз гучно засміявся й стрибнув на теплу лежанку до товстого кота.
А дяк Оверко, умившись та перебравшись, ще довго-довго розповідав дячисі
Євпраксії, як його манила зеленими вогниками нечиста сила, як хотіла втопити в болоті, та злякалася його щирих молитов…