Він, чуєш, він, мій небіжчик. Лежить коло мене на постелі, як довгий. А таким зимном від нього заносить, як з пивниці. Пари з себе не пустить. Звичайно, труп…
Поговорила би я з тобою, гадаю; є коли, не зашкодить, та лихе тебе знає, ануж… Ні, не дурна, небоже… Відвернулася я від нього потихеньки, а тоді як не махну лівою рукою на відлів* – а його як не було. Лиш шу-шу-шу, як птиця по деревах. Пішов куди треба, а я собі далі заснула…
З того часу він не приходить. Чи не пускають, чи, може, маркотний на мене. Не знаю. Навіть не присниться ніколи. А може, чуєте, видить, що я віддалася за другого, та й вже до мене рації не має. Хто його зна!?
………………………………………………………………………………………………………
Надворі визвіздилося, місяць виплив на небо, село заснуло.
– Час мені додому. Пізна пора. Забалакала ти мене, небого. А не забудь на чісник. Від злого охоронить, а коли добрий, то прийде. Стрібувати не зашкодить.
Закинула хустку на себе і вийшла.
………………………………………………………………………………………………………
Довго, довго сиділа Настя біля вікна на ослоні, пильно вдивляючи свої очі в сірий угол хати, за припічок. Вона конечно хотіла, щоби її небіжчик прийшов до неї, але сам, без часнику.
Коли тужить, а пустять, то прийде, мусить прийти, а коли ні, то нехай і так буде; побачаться колись.
_______
Платки – пластівці.
Пережмякати – викрутити.
На відлів – на відліг.
Старий двір
По легкім туркоті повозу пізнав, що з мурованої дороги звернули на польову.
По обох боках хвилювало дозріваюче збіжжя.
Останні відблиски погасаючого сонця ковзалися по легких хвилях житнього й пшеничного колосся. Хвилину можна було пізнати жито по сріблистім, а пшеницю по золотавім відблиску, але незабаром і тая різниця розплилась в зелено-фіолетнім тоні, як краска на малярській палєті.
Починалася ніч. Спокійна, підгірська, літня ніч, вдумчива й поетична, повна своєрідного настрою, якого годі шукати в иньших, чужих краях.
Стрикали пільні коники, і в ровах покумкували жаби.
– А ось і двір! – сказав візник, показуючи батогом, і перервав задуму подорожнього.
Цей глянув в напрямі батога.
Направо, яких кількасот метрів перед ним, стелився синявий туман, а з того туману знімався білий будинок, якого контури злегка зарисовувалися на тлі м'яко-темного лісу.
З-за лісу виринав місяць уповні.
У дворі лиш у кількох вікнах світилося і тільки з одного комина снувався дим місяцеві просто під ніс.
– Буде погода, – сказав візник і скрутив у липову алею, довгу, але щербату, бо деяких лип бракувало.
Брама до двора була відчинена.
Об'їхали великий муравник і спинилися перед ґанком. Чотири високі й доволі грубі стовпи виростали з кам'яних сходів. За стовпами, досить глибоко, були скляні двері.
Зігнутий в чотири погибелі чоловічок підбіг до повозу і глянув гостеві в очі.
Цей спитав:
– Пан управитель дома?
– Ще нема. Прийшла депеша, щоб завтра з полудня вислати на залізницю коні. Пан управитель просять, щоби на них підіждали.
– А переночуєте мене?
– Розуміється. Покоїв маємо багато. Двір майже пустий.
– Ну, то й гаразд.
Старий, досвідний лакей легко взяв гостя попід рам'я і поміг йому вилізти з високого ф'якерського повозу.
– Прошу вважати, бо тут шість сходів. Так, ми вже на ґанку, а тепер я піду по ліхтарку.
– Не треба, зайдемо і без свічки, маю добрі очі.
Перейшли кілька кімнат, освічених зеленавою місячною позолотою, аж служачий спинився і сказав:
– Тут, може, ласкавий пан дозволять розгоститися.
Засвітив лямпу на високій бронзовій підставі, мабуть, одно з перших того роду світил, привезене зі світової вистави у Відні, і вийшов.
За хвилину вернув з валізою.
– Спасибі вам, – не знаю, як на ім'я…
– Ксаверій.
– Спасибі вам, Ксаверій, – сказав гість, розглядаючися по кімнаті, в котрій мав провести нинішню ніч.
– Що пан позволять на вечерю? З дробу* може бути що завгодно.
– Що кухар подасть, те й буде, але склянку гарячого чаю вип'ю радо.
– Слухаю пана… – і як тінь висунувся з кімнати. Був малий, мав великі сиві бокобороди, ходив, як на пружинах. З хребта звисав йому фрак невловимої краски і теліпалися блискучі ґудзики з п'ятипалковими коронами.
В кімнаті було сиро. Як звичайно там, де довгий час ніхто не мешкав.
Гість повів пальцями по столі і дивувався, звідки й тут береться порох.