Дівчина чистила й чистила, а все ж таки, що зеркало, то не паркет. На тім паркеті вона собі ножем отак – о (тут зробив рух, що нагадував харакірі) і – кінець. А панночка мусить по ночах паркет за неї чистити, бо кара, прошу ласкавого пана, все-таки мусить бути, як не за життя, то колись… Може, пан скажуть на другу ніч на отомані собі постелити?
– Ні, дякую вам.
– Чи маю й про других говорити?
– Ні!
– Так, може, підемо дальше?
– Ходім.
І переступили поріг.
– Це гостинна, – почав панове служачий. – Меблі змінялися разом із модою. Отсі, що тепер, куплені за гроші, які пан одної ночі виграв у карти від свого сусіда. Сусід зарізався бритвою. Властиво, голився, рука задрижала, і бритва перетяла головну жилу. Нещасливий припадок. «Я ніколи не сподівався, – казав тоді наш пан до пані, - що Томаш такий неуважний. Здавалося, чоловік зрівноважений, спокійний, аж нараз такий припадок». А паня: «Дівчата, коні й карта – чорта варта».
Пан засміявся на ціле горло, а пані пішла до своїх покоїв. Вона тих меблів не любила. Бувало, як мусить вийти до гостей, то сяде на крайчику фотелю і тільки жде, щоб піти собі геть. Зате пановий здоровий регіт лунав не раз по отсім покою. Він любив сидіти в тім, о, фотелю і курити люльку, як баша. Тут і з ним стався припадок, але це вже пізніша історія. Я про неї розкажу панові, як обійдемо другі покої. А тепер побачимо щось секретного, про що лиш домашні знали.
Тільки прошу вважати, бо тут три сходки вдолину.
Зійшли, відчинили ще одні двері, і служачий засвітив свічку. Темничка без вікна, лиш тапчан, клячник*, а над ним образ Матері Божої. Старий слуга добув хустину, обтер нею чоло й очі і говорив дрижачим голосом:
– Туди увійшла панна Гертруда, як рожа, а вийшла сива, як голуб. Три роки пересиділа нещасна. За що? – питаються пан. Звичайна історія. З лісничим утікала.
Той лісничий – то був волинський дідич, що в повстанні маєток стратив, мусив утікати і дістав лісничівку в нашого пана. Кращого мужчини я не бачив ніколи. Панна Гертруда любила ходити по лісі з книжкою у руках, з Вальтер Скоттом. Так вони й пізналися, полюбилися, а що любов була безнадійна, змовилися втікати. Хтось доніс до двора, вислали погоню, зчинилася стрілянина, він згинув від кулі (теж – нещасливий припадок), а її привезли й засадили отут. Вийшла щойно тоді, як з нашим паном стався нещасливий припадок. Та об тім я обіцяв розповісти пізніше. А тепер перейдемо до канцелярії.
Ця канцелярія – то була спора кімната, обставлена шафами й обвішана сідлами, вуздечками і всіляким ремінням В куті стояли міхи з зерном, а на них клітки й ліхтарні всілякого фасону. Коло величезної шкіряної канапи стояла колекція цибухів і палиць, а над канапою пишалися стрільби і нагайки. Ці останні могли б були стати прикрасою навіть славного судового музею в Нюрнберзі. Шкіряні й дротяні, з цвяшками і з кульками, великі й малі. Показуючи на одну, казав старий слуга:
– Такою як по спині лизнули, то пам'ятав до самої смерті. «Пусти хлопа під стіл, то він лізе на стіл, – говорив, бувало, пан, – не тримай його добре в руках, то він тобі до горла добереться». І тримав, – добре вмів тримати. Отими залізами прикручували руки, а тими…
– Дякую, Ксаверію, – перервав йому гість і підійшов до вікна. Вікно було мале і високо від землі, щоби хто не закрався, бо в канцелярії стояла також каса.
Перед вікном стелився зелений муравник, шуміли корчі, а в корчах стояла ледівня. Перед ледівнею груба, дубова, стара, аж чорна, лава.
– Тая лава, прошу пана, називалася «кобила». Там, де ледівня, стояла колись мандаторія. Мандатор* судив людей. Час був дорогий, суд відбувався скоро. Вивели, поклали на кобилу і били. Двох гайдуків тримало винуватця за голову і за руки, а третій валив. Били, аж гомін від двора відбивався Пані втікала до свого покою і голову під подушку ховала. Мігрина, спазми, не виходила до обіду, а назавтра знов усе йшло своїм порядком. Пані добра була, милосердна, але що ж вона могла порадити: «Я тобі до твого діла не мішаюся, а ти мені до мого не втручайся», – говорив пан, а як він сказав, так і було. Цікава річ, що як колись перед кобилою люди ногами землю збили, так вона й донині не заросла травою, ніби навіть трава на тім місці рости не хоче.
Гість відвернувся від вікна і перейшов до другого покою.