Помер у 1993 р. в Торонто.
Коханець принцеси Ізітає
Як розсипані кубики в долині річки Інн, вигрівався на сонці невеличкий чарівний Інсбрук – столиця і гордість Тиролю.
Повіяв лагідний вітер «фен» і від цього ніби загострилися контури тирольських Альп. У такий вітряний час жаліються тирольці на болі голови і всю провину за них приписують дивовижному вітрові. Клавдій – не тиролець і, можливо, тому ласкавий вітер шанував гостей, бо вони не відчували його магічної сили. Повітря було чисте й прозоре і здавалося, що гори ближчали, начебто чиясь рука присувала театральні декорації, від чого виднішими ставали усі прірви між скелями, не такими далекими, як було насправді. У такий час Клавдій завжди маршував у сторону Ігельсу, піднімаючися лісистою «Берґ Ізель», бо ж звідти – найкращий вид на сіру скелясту гору Сарлес, яка манила його зір своєю формою й нагадувала дві піраміди, що прилипли одна до одної. Завжди на такий маршрут він брав зі собою книжку, сідав на нагрітому сонцем камені й читав, час від часу любуючись гострим рисунком гір. Відшукування вигідного місця не завжди приходило легко. Зазвичай здавалося, що наступне буде краще, тож Клавдій переходив з місця на місце.
– Ви чогось шукаєте? – почув він голос, що йшов з каменистого горба.
Там сидів чоловік. Він підняв руку, щоб його побачили.
– Ви до мене? – спитав Клавдій.
– До вас. Ви чогось шукаєте? – відповів той.
– Вигідного місця.
– Тут усюди вигідно, але найвигідніше ось тут, – чоловік поклепав долонею камінь.
Клавдій повільно підходив до скелястого горба, обережно ступаючи з каменя на камінь. Підійшовши ближче, він побачив знайоме обличчя професора Мецінгера.
– О! Професор Мецінгер! – врадувано викрикнув Клавдій.
– Щойно впізнали? А я вас бачив уже кілька разів, ви часто сюди заходите, – промовив професор.
– Я вас не помітив ні разу, – із здивуванням відповів Клавдій.
– Бачите, я маю одне місце і часом здається мені, що воно, це місце, – тільки моє і на нього тільки я маю право, – він хрипко засміявся. – Дивачіє чоловік на старість. Сідайте, будь ласка, ось тут, – він вказав рукою на вгнутий камінь з вигідним опертям для стіп.
Знайомство з професором Куртом Мецінгером тривало вже майже місяць. Вони часто зустрічалися в ресторані «Брайнезель», звичайно споживаючи «штернзуппе» й «палятшінкен». Великого вибору в ресторані не було.
Мецінґер сидів нерухомо на своєму камені, як звичайно сидять у м'яких фотелях, і вдивлявся у сірий Сарлес. Він скидався більше на манекена, ніж на живу людину. Сидів замислений. Мовчанка тривала якийсь час і вже ставала Клавдієві нестерпною, знічев'я він то гладив долонею камінь, то висмикував мох із його щілин, аж врешті проказав:
– Дивний цей Сарлес здалека – як дві піраміди одна біля одної.
Професор повільно, ніби збудився, повернув голову до Клавдія.
– Так, так, як дві піраміди, – він глибоко дихнув, – Ґізе, Карнак, Теби, Люксор, Деір ель Багарі, Ель Амарна і синє, синє небо.
– Ви були в Єгипті?
Професор ніби не почув Клавдієвого запитання, підвів зір на небо і продовжував:
– І Ніль, і Амарна. І не таке синє небо! – майже злісно проказав, – не такого кольору небо, не такого.
– Ви були в Єгипті? – повторив своє запитання Клавдій.
Мецінґер відповів не зразу. Хвилинку помовчавши, він поглянув на Клавдія.
– Я мав ваші роки… так, так, тридцять років тому я мав ваші роки. Тридцять років тому, – повторив професор, і лагідна усмішка вдекорувала його обличчя. – Так, так, тридцять років тому, а мені здається, що це було недавно. Тридцять років я чекаю, чи можете собі уявити?!
– Якщо б я знав, на що ви чекаєте, може б і міг би собі уявити.
– О, це довга історія. Так, так, довга історія, – і знову наступила мовчанка.
Клавдієві здалося, що Мецінґер не думає нічого оповідати і по якійсь хвилині він, від нетерплячки, почав насвистувати якусь танцювальну пісеньку.
Раптом професор заговорив знову.
– Це довга історія.
Клавдій не хотів наполягати і байдужим тоном продовжував легенько насвистувати свою пісеньку. Врешті професор почав розповідь.