Сів я на лавку та й жду. Переді мною шини, направо й наліво біжать, якби здоганяли себе.
На закруті зливаються в одну сіру смугу і гинуть.
По обох боках поля. Одні зорані, другі вже засіяні, треті ще вкриті стернею. Часом птах перелетить над ними, часом заєць шульне стернею, і – тихо.
Видно, як вечір спускається на землю… Посидів я, подумав, а дальше встав і почав напрасно добуватися до ждальні.
– А який там дідько розбиває двері! – зверещав жіночий, пискливий голос ізгори. – Поїзд від'їхав, та й спокій!
– Я хочу підождати до другого, – кажу.
– Другий не йде, аж завтра. Тут уночі ніякі поїзди не ходять.
«Дивне диво! – думаю собі. – Такий рух, а поїзди тільки в днину ходять». Але той самий жіночий голос пояснив мені, що тут, зараз за селом, у темній долині є такий непевний міст, що може кожної хвилини впасти, і тому туди ніччю ніякі поїзди не ходять.
Я хотів дальше випитуватися, але вікно над моєю головою замкнулося з лоскотом, і я довідався тільки, що незабавом верне сам пан начальник із села і скаже, що буде треба.
Чекаю я на того начальника. Де які розклади їзди були – попрочитував, де які оголошення висіли – по десять разів розглянув, аж укінці і начальника діждався.
Був то просто старший будник, що повнив на невеличкому двірці службу і урядника, і касієра, а як треба було, то і клунки до поїзду подавав. Від нього довідався я, що тут справді збудували такий поганий міст, що вже раз валився; тепер його перед кожним поїздом докладно осмотрюють, і тому туди ніяка залізниця вночі не ходить.
– А що я тут, бідний, до завтра буду робити? – питаю пана начальника.
– Га! Робіть що хочете. Було не спізнятися. Ліпше приїхати годину скорше, як мінуту пізніше, – відповідає з учительською повагою. – Найліпше їдьте до села. Там переночуєте в дворі або на приходстві, а завтра до поїзду.
Це була справді одинока рада.
– А як же те село називається?
– Підбереззя.
– Підбереззя? То чудесно! Тут є мій товариш священиком… Гей, Федьку! Завертай коні! Їдемо до Підбереззя.
За хвилину я знов сидів Федькові за плечами і наглив його, щоби їхав скорше, бо люди положаться спати. Федько знов крутив кудлатою головою і казав, що він там їздив недавно з панотцем і було далеко пізніше, а не спали.
– Коли ж ти їздив? – питаю.
– На празник, – відповідає спокійно Федько.
Приїхали ми до Підбереззя вночі. Допиталися до попівства – заїздимо. З комина куриться, і в однім вікні світло. «Славити Бога! Видно, що не вснули». Зліз я з того поганого возиська – йду.
В городці – дивно. Ніби якісь грядки, ніби цвіти, але всьо те запущене, заросле, як образ намальований і замазаний. Так само в хаті. Видно достаток, видно порядок, нема ладу. Якоюсь пусткою віє з того дому.
Так буває, коли вернемо з далекої дороги.
Застанемо усьо вимите, вичищене, відсвіжене, а все ж не таке, як треба.
Розглядаючись по хаті, запримітив я над фортеп'яном жіночий гарний портрет і щойно тоді згадав, що мій товариш удовець.
Він жив із жінкою коротко, і вона вмерла нагло і ненадійно.
Спомин той вразив мене немило, і я почав було жалувати, що заїхав туди, аж двері до гостинної відчинилися і на порозі появився мій колишній товариш. Був веселий і жвавий та держався молодо.
Лиш над чолом, між густим чорним волоссям, сріблилися білі нитки. Так иноді ззарання вдарить мороз і сріблиться на зеленій, здоровій траві.
– Гора з горою не зійдеться! – кричав, вітаючи мене. – От і не вір же тут бабським повір'ям! Мене від самого рана свербіла права долоня – аж отеє ти приїхав. Спасибі! – говорив, трясучи моєю рукою. – Спасибі, що не забув про мене і поступив до бідного пустинника. А я думав, що ми хіба на другім світі побачимося.
– Там своєю дорогою, а тут своєю, – відповів я, стискаючи його холодну руку.
– Звідкіля ж ти їдеш? Ага! Певне від свояків. Мабуть, спізнився до поїзду. Воно у нас лучається дуже часто. Задержують чоловіка від снідання до підвечірку, а потім під ніч пускають на волю Божу. Та недаром кажуть: нема злого, щоб на добре не вийшло. Якраз завдяки тій нашій своєрідності я нині бачу тебе. Правда?
– Ти вгадав, – і я оповів йому пригоду.
Він слухав, дивлячися на мене лагідними, голубими очима, які пригадали мені мої давні літа. Не раз гляділи ми отак один на другого щиро й просто, не маючи, що перед собою окривати. Лиш нині запримітив я на тих ясних зіницях якусь легку опону з мрії і смутку.
А перше були вони такі ясні та чисті, такі прозорі, як гірська криниця при дорозі.