Стара приглядалася паннам на тих картах і питала себе в дусі: «Не знати, чи се святі, чи що?»
На противній стіні висів вгорі почорнілий образ без скла, а низько два маленькі. Що було на тих малих, баба не могла розпізнати. Були це поблеклі фотографії двох синів почмейстра, але ті голови представлялися бабиним очам з курячою сліпотою двома морквами. Дивилася пильно на той образ вгорі і розпізнавала в нім цісаря, за давніх літ, ще як був молодий. Чоло мав лисаве, волосся попри уха позачісуване наперед. Заложив руки і дивився на бабу. Ген-то виділа його між образами на ярмарку, але там був він такий, як є, старий і з «папоротами». Баба зітхнула і думала: «Господоньку милосердний, як воно на світі: цісар чи не цісар, а мусить постарітися й вмерти, як кожний хрестінин».
Дивилася на почмейстра. Старий мав позачісуване волосся попри уха наперед, як цісар на стіні, а «папорота»* і лисину таку саму, як цісар на ярмарку.
«Така вже, видко, установа, що хто від цісаря пенсію бере, той так само мусить виглядати, – думала баба. – Не знати лише, чи цісар так само в «калярах», як поштар? Певно, що як приписував кримінал Миколишиному Бовдурові, або рахував «патенталь»* для Перепічки, що прийшов без ноги з війни, то дивився крізь «каляра».
Старий встав, поховав жмути папір'я в полички і глипнув з-під окулярів на баб.
– А що там?
– Прошу пана, чи нема там листу від мого сина?
– Від котрого сина?
Та від того, що у войську.
– Та скажи, як називався?
– Та Іван.
– Та який Іван!?
– Наконечний, прошу пана.
Гробман зачав нишпорити в поличках, знайшов лист і дав бабі.
– Оставайте здорові, та дай вам Боже панованнє щасливе.
На пошту прийшла сільська дівчина.
– Прошу пана, я прийшла по казати.
Старий обернувся до неї з квасним лицем.
– Що маєш показати?
– Та, прошу пана, я прийшла по тото, що єгомость з Голодівки читають.
Мала на увазі ґазети.
Прийшла міщанка, донька Гробманового брата, що був стельмахом в містечку.
– Добрий день…
Старий глянув крізь окуляри.
– А, добрий день. Що там скажеш доброго?
Міщанка розвинула рецепіс* з хустини, старий виймив з шухляди грошовий переказ і переглядав його.
– То від твого сина. Посилає тобі 4 корони. А то треба підписати.
Міщанка всміхнулася ласкаво.
– Я би просила, аби стрий підписали за мене, бо я не вмію.
– Га-а, мені, дитинко, не вільно…
– Що ж я зроблю? До хати далеко, а чоловіка нема дома.
Старий став клопотатися цією справою.
– Ніби тут є виразний адрес до тебе й я тебе прецінь знаю, але мені не вільно, заборонено. Гм, зрештою… Може, маєш кого знайомого тут недалеко?.. Або чекай…
Повільним кроком підійшов до замкнених дверей другої кімнати, взяв фунт з ваги і застукав:
– Бінка-а!
За кімнатою в кухні дався чути рип, до канцелярії вбігла боса дівчинка з гребінцем у волоссі.
– Підпиши отут-оо.
Дівчинка глянула на міщанку, всміхнулася й підписала.
Старий взяв виказ, втягнув* квоту і підписався в рубриці «Anmerkung»*. Кінець його назвища розплився дрібними хвилями і стрибнув хвостиком навідліт. Так вже тридцять літ на стосах наказів, посвідок і квистків, в копі запорошених книг поплив все однаковий підпис.
Міщанка поцілувала старого в руку і вийшла. Він глянув на годинник – була одинадцята. Схилився до долішньої перегороди в шафі і витягнув з-поза старих книг темну плящину з оковитою. Випив чарку і закусив сухим хлібом. Від літ пив у тій порі чарку, і це служило йому. Більше не заживав, бо крутилося би в голові. Закурив люльку на довгім цибусі і станув коло вікна.
До повітового міста Песиголовець вибиралася підвода, набита пасажирами. Замураний шевчук рахував їх в капелюх, кинув капелюхом до землі і толочив ногами. Один бісився і кляв у дусі:
– A Solst du kriechen auf alle Vier! (Бодай ти рачки лазив!).
Иньші звикли вже до того і дивилися байдужно.
Молодиця несла яйця в кошелі і курку. Єврей, що лютував на шевчука, молов губами слова з талмудичних чарів і горнув руками в повітрі яйця і курку до себе.