В гарячці перед смертю він просив черешень… Минали літа, я підріс і незабаром пішов світ за очі. Чоловікові жінка не вмре, помре лише дитині – мати. І виріс я на чужині, а в мене виросла туга за рідним краєм, за рідною матір'ю.
Я забажав бодай маленьку пам'ятку знайти по ній, воскресити її образ.
Так поїхав я в рідне село.
Батько привітав мене, як тінь із того світу, мачуха позеленіла і набрала богомольного виду.
– О, то ти ще живеш?.. Ми вже давно вважали тебе небіжчиком!
Простягла руку й показала на крісло. Під час розмови батько зиркав на мене, його, видно, будило сумління й спомини, бо відступав від теми і згадав кілька разів, що моє обличчя дуже нагадує йому покійну.
Мачуха спитала, чи пам'ятаю щось з дитячих літ, але потім пригладжувала надшивку сукні й не чекала на відповідь.
Я силкувався заспокоїтись, шукаючи хоч би тіні тої, яка навіть по смерті одна-одинока не покидала мене. Це була кімната, в якій я останній раз її бачив.
Ні одної пам'ятки не лишили. Тепер ця кімната була чужа й холодна…
Наймичка накривала на стіл, мачуха позіхнула й вийшла. Батько став сам не свій. Вона, видно, все людське заглушила в ньому. Старий шепотів сам до себе, блимав дико на мене очима, розводив руками і кривився. Це ранило мене в серце й мучило до краю.
Двері відчинилися. Мачуха тягла за собою щось, батько зітхнув, я піднявся і застиг на місці.
– Представлю тобі, Назаре, мого єдиного сина, доктора прав Нюнька, – сказала вона з чванливою примхою і привела до мене карлика не карлика, а велику, перехилену набік голову з риб'ячими очима і неприємним усміхом. Вся решта тої мачушиної потіхи губилася в одежі дітвака, тільки здорові руки й груба шия нагадували людину, закопану по пояс у землю.
Ми обмінялися поглядами, карлик вхопив мою руку і стиснув так, що я ледве витримав.
– Пардон! – заскрипів він, як криничний журавель. – Але я вважаю за потрібне представитися в тому значенні, щоб гість пізнав відразу, з ким має діло, і не судив по моєму вигляду, що в мене немає сили!
Він засичав і вишкірив два ряди здоровезних зубів, а те «моєму вигляду» виголосив гордо.
Я сказав, що не люблю ніяких доказів сили таким способом, але мачуха перебила:
– Від брата треба все приймати, тим більше, що він – доктор.
Мені було байдуже, хоч би він був міністром. Та Нюнько напосівся на мене:
– Я чоловік практичний, здоровий розум – це моє серце. Стою на чолі фінансових та політичних інституцій і маю голос у головних суспільних справах.
Я дивувався з того свого «брата», мене забирала лють і милосердя, а вкінці – страх. Легко було зміркувати, що між нами щось важливе трапиться.
Він почав говорити про поезію й мистецтво і сказав, що не терпить їх, бо «плаксиві, бідні розбиваються в потемках і самі не знають, чого хочуть».
Мені стало нестерпно.
– Я сподівався, що ви це скажете, але чи не приходило ніколи вам на думку, чому саме поезія така і хто цьому винен?
Він хотів був відповісти однією з тих витертих бюрократичних фраз, якими воюють звичайно двоногі песиголовці, та я його зразу ж збив згори:
– Це тому, що наша поезія й мистецтво не мають ґрунту під собою, і доки політична влада буде в таких руках, як досі і як ваші, то нема надії на кращу долю народу…
Після вечері я лишився на самоті.
Вікно було відчинене у великий сад, і до мене навідалися мої товариші – думки.
Не хворий я, але життя без материної ласки, між чужими, самотнє життя в кривді й приниженні передчасно зломило мою юність.
Тепер мене кололи терняні думки.
Виперли мене з рідної хати, все забрали. Для Нюнька. За те, що він народився калікою, обдарували його серцем і достатком. А я народився здоровим, і за це мене позбавили всього.
Я сперся на підвіконня, оглядав усе навкруги – рідне, знайоме.
Тут давно покинув я вівці й сопілку, взяв материні співанки й пішов у малярську школу. Опинився між тісними мурами, як птах у клітці. І ті мури, і той студений світ довкола огрівав теплом своєї рідної матері. В чужу, темну кімнату навідувалися дитячі сни й привиди, які приніс я з далеких, рідних лісів від моєї неньки. Ті щирі приятелі – сни – гуртувалися все самотніми вечорами й безсонними ночами довкола вогню, що палав у мені до мого поневоленого народу. Це була одинока відрада на чужині.
Гей, гей!.. Бувало, вибіжу до Сенюкового Олекси, сховаємося в саду, зладимо плужок із старого вістря та й оремо землю… Та Олекса давно помер, а мені так і не судилося орати своєї ниви.
Так скінчилася моя перша співанка.
Раз пастушком заблудив я в лісі, й після довгого плачу, голодного, мене зморив сон. Буджуся опівночі – чудні дива снуються по смереках, місяць пускає пасма крізь гілля на пні й корчі, верхи дерев гудуть тихо, а ген з могили виходить сновида й стогне, аж гомін іде по лісу.