Увійшла служниця і сказала, що «пані» кличуть.
Старий скривився і вийшов.
Служниця вбирала в кімнаті, поглядала то на портрет, то на мене. Я помітив, що хоче мені щось сказати.
Я почав з нею розмову і довідався, що небіжчик її тато служив тут давно. Потім вона оглянулася й шепнула:
– Я б вам щось сказала, але боюся…
– Кажи, я не видам тебе.
Присадкувата постать зігнулася, буцім стирала пилюку; обгоріле, некрасиве, але добре лице її було схилене над роботою. Я почув ось що:
– Пані й панич у великому клопоті, бо гадають, що ви приїхали відібрати свою землю. Перед татом криються, бо він – за вами. Але ви стережіться, бо вони хочуть підкупити якихось людий, зв'язати вас і відвезти десь, ніби, як це я зрозуміла, до такого дому, що в ньому тримають божевільних. Все по ночах пані з паничем радяться, я це підслухала та й кажу вам, тільки прошу вас дуже, не видавайте мене.
Нам инколи й не сниться, що одна людина копає під нами яму, а друга – рятує.
В якому оточенні перебував я весь час!
Аж тепер я зрозумів, чому мачуха й Нюнько стороняться мене…
Вечоріло. Я вийшов у ліс і ліг серед гущавини. Земля, як мати, приймала мою журбу. В світі – гамір і праця пекельна, а тут – дрімучий ліс, що обгортає спокоєм.
Прийшла думка про карлика.
Колись в одну хвилю розніс би був його кістки, а тепер дивлюся більше в себе: життя навчило терпеливости.
Спокійно й не без серця дивився я на карлика.
«Це ж, – думав собі, - та несита, чорна сила, що давить людину, чатує по всіх закутках, щоб ограбити, здерти шкуру, затоптати в болото. Якщо пустиш собі кулю в лоб, то ще не застигнеш, а вже чоботи стягають з тебе…»
Думки блукали, як змучені журавлі над морем.
Раптом я почув тупотіння в корчах. Здавалося, звір гнався за звіром. Зчинився близько тріск, я придивився – спереду втікає дівчина й хлипає, а за нею женеться карлик, однією рукою відпихається від землі, а в другій – прут.
Я схопився й заступив йому дорогу.
Місяць світив на нас, ми дивилися хвилю один на одного.
– Ти що тут робиш? – проскиглив карлик. – Всюди тебе повно! Носишся з потайними планами – характеристика твого народу й матері!..
Я приступив до нього.
– Що верзеш?..
– Іди з дороги! – зашипів він і вдарив мене прутом.
Я схопив його за горло й підняв в одній руці. Він метався, але я робив тепер своє розважно й спокійно.
Пригнув грабову гілку, обернув її навколо шиї карлика і пустив його в повітря.
Після цього мене охопило омерзіння, я якийсь час блукав лісом, потім отямився і помчав до хати.
Тут стрінула мене несподіванка. Карлик мав занадто сильну шию і руки, щоб повіситися. Він розірвав гілку – полетів униз, прийшов додому і розповів усе матері. Я саме застав, як він із мачухою дер портрет моєї матері на куски, й обоє топтали його ногами.
Вони накинулись на мене, як хижі птахи, але не пройшло й хвилі – і я знайшов найпростіший спосіб, якого досі ніколи не пробував.
Я підбіг до мачухи, вхопив її за волосся, кинув на землю і почав бити. При цьому зауважив, що її тіло – як у рисі, що в ньому не домацаєшся кісточки. Та раптом чиїсь руки обкрутили мене в поясі, як вужівкою, – я впізнав карлика.
У мене мигнула думка, що так обкручуються і давлять моїх темних братів іноземні п'явки, і це вивело мене з себе.
Я вхопив карлика за ноги і почав бити ним мачуху, кидав на землю, як клубок. А він обгорнув руками голову й сичав одне:
– А таки мені нічого не вдієш!..
Моя лють перейшла в божевілля…
* * *
І ось я знову на чужині. В рідний край не вернуся ніколи.
В самоті і нудьзі ковтаю гіркий жаль.
Так минають дні за днями.
А ночами переслідують мене примари. Десь серед темряви постає переді мною в полум'ї гніздо гадюк, що поневолили мій народ, я тікаю в долину, а переді мною тінь аж до горизонту – купається в крові на спаленій, потрісканій землі: ніде – ні корчика, ні билини. Я падаю в провалля, а за мною з гори котиться голова карлика…
Як тільки задумаюся на самоті або спочину на хвильку – бісова голова летить за мною.
З цього часу образ матері не з'являється переді мною, але я чекаю його з надією і сподіванням…
Антін Крушельницький
Народився 4.08.1878 в м. Ланьцут на Ряшівщині (нині Жешувське воєводство у Польщі).
Закінчив філософський факультет Львівського університету. З 1905 р. вчителював у Станіславі, Коломиї, Бережанах. У 1919 р. – міністр освіти УНР. Один з редакторів ґазети «Прапор» (1907-12) – органу укр. нар. учительства в Галичині; видавець та редактор журналів «Нові шляхи» (1929-32) і «Критика» (1933). Виступав у різних жанрах: оповідання, повісті, романи, драми, літературно-критичні статті. Видав кілька збірок оповідань, автор понад десяти повістей і романів, десяти п'єс. У 1934 р. виїхав на Радянську Україну, де був репресований з усією родиною. Розстріляний 3.09.1937 на Соловках.