– Та бач, що треба ходити біля вас, щоб ви могли вільно висловитись…
– Не, не… не цокаєшся з нами, не п'єш і не змагаєшся з нами…
– Хочете?.. П'ю за Камелію!.. – почав я свій хаотичний тост.
– Се як розуміти?.. – питає вона, вже насторожившись і вгадуючи щось таємне в моїх словах…
– За камелію, квітку вічнозелену, красиву холодною красою і позбавлену аромату… П'ю за Камелію – жінку, котра є вічна, молода, котра чарує своєю красою, але не гріє і не пестить душі, котра холодна, наче мармурова статуя, за жінку позбавлену аромату кохання… за її серце для всіх і ні для кого, за її облудливе слово, за її красу божевільну й нечутливу… п'ю за Камелію…
– Ага… дама з камеліями!.. Чи не за вас він п'є? – запитав з підозрінням Максим і глянув пильно на мене…
– За всіх, хто має натуру Камелії… За всіх жінок, котрі кожну годину иньшому кажуть, що кохають його. Які не вкладають душі, серця в своє слова: кохаю тебе…
– Тепер розумію я твої слова, – одмовила вона. – Налий мені вина, прошу тебе…
Я підійшов з пляшкою до неї. Вона вигнулась назад в кріслі і просила слухать її, говорячи на вухо…
– То се за мене ти пив?.. І я – Камелія?..
– Де наше, наше свято?.. Чом мене забула ти?.. – проскрипів я крізь сльози в одвіт.
І пішов провадити свою роботу. Пильно стежив за пустими пляшками, чарками і тарілками… Повечеряли… Дякували хазяйку і Максим чомусь двічі поцілував її руку. Чи невже їв за двох?..
Після вечері запропоновано було проїхатись… Загальна згода. Вона також згодилась, але вже згубила свою дитячу веселість – була мовчазна і серйозна… Зібралися всі, а вона на моїх очах обрізала всі квітки камелії, приколола собі і голосно проговорила:
– Lа dате аux сатelias…
Я дивився і вже зрозумів, чом се з першої хвилини моєї зустрічі з камелією вона мене турбує і лякає… Я бачу вже, що вона вплелась в моє життя і силкується і його зробити таким же холодним, позбавленим аромату… Я вже зрозумів її і йшов далі зо страхом за все своє найкраще, за цілість мого раю кохання… О, камелія…
Поїхали. Вона сіла з Максимом, а ми решта – у великий парний екіпаж… Пішли по тому ж шосе, яке вчора я міряв його своїми ногами. У нас весело було – співали, а там мовчання… Але під лісом вони стали і ми нагнали їх. Зійшли з екіпажів й розійшлись по темному лісі… Я пильно слідкував за парою і, хоч добре не бачив, то ловив кожний звук… Вони одійшли далеко. Стали і шепотіли… Я притаїв віддих і слухав… І вчув поцілунок… Ступив крок, але вдержався… Знову – звук поцілунку… І не сила було мовчати, тоді не людським голосом я прохрипів:
– Lа dате аux сатelias!.. – і безсило засміявся.
– А так се значить: здоров'я Камелії?.. – розсміялась вона й все замовкло… Я зостався тут… Вони всі поїхали далі…
Через три дні вона прислала мені зів'ялі квіти камелії і лист «Камелія вмерла… Здоров'я у неї хватило тільки на три дні… Приходь, тебе жде твоя Ганка на свято нашого кохання… Отрута згинула разом з квітками і знову я тебе одного люблю і чекаю… Приходь»…
Що робить?.. я пішов…
Гнат Хоткевич
Народився 31.12.1877 р. у Харкові. Закінчив Харківський технольоґічний інститут. Перші оповідання опублікував у 1897 р. в журналі «Зоря», пізніше співпрацював з «Літературно-Науковим Вістником». Вступив до хору Миколи Лисенка, виступаючи солістом-бандуристом. Взявши активну участь у революційних подіях 1905 р., змушений був емігрувати в Галичину. У 1909 р. організував на Гуцульщині Гуцульський театр, з яким виступав до 1912 р. Написав на гуцульські теми п'єси, романи «Кам'яна душа», «Довбуш», багато оповідань.
У 1912 р. повернувся в Україну, де його неодноразово арештовували. В 1920-их рр. викладав українську літературу та мистецтво гри на бандурі. У 1929-1931 рр. видавництво «Рух» випустило вибрані твори Г. Хоткевича у восьми томах.
Г. Хоткевич – автор історичних повістей «Авірон», «Берестечко», трилогії про Тараса Шевченка, біля двохсот музичних композицій.
23.02.1938 р. Г. Хоткевича арештували, а 08.10.1938 р. розстріляли у Харкові.
Оповідання «Портрет» і «Біла» походять з видання: «Твори» (Т. 3, 4. – Харків, 1929).
Портрет
І
Тихо йшли вони удвох і вели бесіду. То була розмова сірого буденного життя. Відгомін безцвітних днів, років чувся в їх розмові, тези життєвої філософії. Дух їх тинявся серед базарів, поневіряючись за право участи в боротьбі за існування, й очі їх не зверталися з гімном хвали до блакитних небес…
Але нараз зупинились вони обоє, мов під примусом чиїмсь – зупинились перед вітриною пекарні.
Там був виставлений, як рекляма художника, портрет… То був портрет дівчини…
…Високо зачісане волосся відтіняло розкішшю темної корони матове обличчя. Горде, рівне чоло, рукою ґенія виточений із мрамору ніс, підборіддя, маленькі трохи сухі губи, звабливий зворот голови – то було якесь чаклунство, то було втілення свавільних до шалу принципів краси… Неможливо було одірватись очима, неможливо було винайти такої хвилини, в яку хотілось би сказати: «досить дивитись, відійди!» Але найчарівнішими, найбезумнішими – були очі…
Якась сумна втома світилась у них, в тих очах. Там була і ласка божества, і прохання, там було море сліз, там була загибель. Тисячею ясних, блискучих зорями вогнів, світилися ті надзвичайні очі. Важкою дугою темних брів, стрільчастими, мов блискавка, віями, дивним тоном повік важких, немов з трудом піднятих‚ вони прорізали темноту й фальш‚ вони доходили до таємних глибин людського духу… Що там, за ними, за цими чарівними напрочуд сторожами внутрішнього світу? Що бережуть вони ревниво, які скарби ховаються в них? Про що вони, дивні очі, питають? Навіщо вони так безмежно жалібно молять?
– Іда! Іда! – скрикнула панночка.
Студент здригнувся. Йому здавалось, що та краса – то абстракція, безтілесна ідея, перед якою можна впасти на коліна, яку можна кохати до фанатизму‚ але відчувати її п'ятьма своїми органами чуття, пізнати її – неможливо.
– Хіба ви… ви знаєте її? – спитав він.
– А як же, як же! Та це ж дуже гарна наша знайома. Я давно її знаю, дуже давно… Тепер вона два роки вже як умерла…
Лоріо чомусь не мав і сумніву в тому: звичайно, вона вмерла.
– Мені дуже жаль, що я не була при її смерті… Я не знала, що вона тут умерла, в нашому місті, а то я пішла б до неї, що б там не говорили, як би не дивились на це… Її ж, знаєте, не приймали тут… Вона… негарною стала останніми часами… Вона… ні, я не хочу нічого казати, нічого… Нехай буде досить уже того, що й так знаходяться охочі паплюжити її пам'ять… А їй було всього вісімнадцять років! Вісімнадцять років, коли вона вмерла…
А яка вона була розумна! Голос, стан, хода… Ні, це така була краса надзвичайна, що не можливо було дивитися байдуже на неї. Коли я побачила її вперше на вечері – я остовпіла, я просто остовпіла! Як зараз стоїть перед очима її чарівна фігура в червоному вбранні, з високим стюартівським коміром…
Як приїхала вона раз до Е- -ву, то один фотограф трохи не на колінах молив її‚ щоб вона дозволила сфотографувати себе Юдіф'ю. О, яка то дивна Юдіф була!..
Вона все хотіла на сцену. Так що ж… Батько – нізащо, нізащо… Не хотів і слухати навіть. І вони, вони, родичі її, винні, що вона зробилась такою… Кажуть, що вона, ганьбила батькове ім'я, що вона… А, та не хочу, не хочу я про це нічого говорити. Я певна, що більша половина всього, що про неї говорять, це – заздрощі, зміїні почування підлих душ!
Ну, що ж! Тепер її немає вже між нами… Вона вмирала, а їй було тільки вісімнадцять років… тільки… І як я вірно передчувала! Мені завжди здавалось, що вона рано скінчить життя, що її або уб'ють або вона сама наложить на себе руки… Так і сталось… вона отруїлась… Людська підлота звела її зі світу! Ще ті живуть і довго житимуть, хто словом і ділом приточився до її загибелі, а її немає вже… Пам'ять її потоптано, ім'я звучить тільки на устах нікчемних і підлих людей…