Із такими гадками клався він на постіль. Діти вже спали – сном праведним, спокійним, таким, як лишень діти вміють спати, їх легеньке храпання розходилося по хаті та зливалося з голосом цвіркуна і нічної мушки.
Довго в ніч – геть за північ не міг Василь Гильчишин заснути, наперемінку згадував свою покійну жінку і Стецеву Гапку. Він чув Гапчин голос крикливий і злісний, але враз із тим видів, як вона виринала перед ним у темряві ночі, рум'яна, кругла, розложиста, прикрашена парою сірих биків і двома бочистими коровами на тлі хвилюючих золотом пшениці двох довгих і широких нив…
II
А тим часом Василиха проводила першу ніч у новій хаті. Сумно там було, лячно, одиноко. Ані вікон не видно, ні дверей, ні людського духа не чути. Замість стріхи груба верства землі – холодна, мовчалива.
Довкола хати берези ростуть, а в їх тіні стоять дерев'яні хрести. Ось рухаються білі берези і віттями своїми, як руками, доторкаються злегенька хрестів. Вони показують на нову Василишину хату й питаються, хто в ній замешкав. Довкола могили висока трава росте й пахучі квіти; вони щойно тепер підносять свої головки дрібонькі, стоптані за дня під час похоронів. А долом, долом, попри саму землю летить вітер і гладить свіжу могилу своїм холодним крилом і потішає її й каже: «Не бійся!» А відтак летить, кидається довкола, збирає пахощі з росою та обливає ними свіжу, непорослу могилу. Не бійся!..
………………………………………………………………………………………………………
Опівночі, заки кури на селі запіли, над тою могилою піднялася хмарка. Бліда, маленька. Така, як часом над водою стає або по опарах літає. Вітер підбіг, підніс її на крилах і поставив на ноги. Заколисалася вона, немов із безсилля, і стала. На голові рантух, у руках свічка з ярого воску, руки навхрест. Усе з хмари.
Глянув місяць – сховався. Зірвалася сова, розплющила очі і, б'ючи широкими тяжкими крилами, полетіла в ліси.
Хмарка рушила з місця. Сріблився рантух, біліла погашена свічка в руках, а руки держались навхрест. Куди вона летіла, трава до землі прилягала, дерева розгинали своє галуззя, листям тремтіли – дорогу робили. Летіла понад збіжжя – колосся хвилювало без шуму.
Увійшла в село.
Перед церквою зупинилася на хвилину, мабуть, змовила молитву і далі йшла.
Вартівникам волосся дубом ставало, і хоч не виділи нічого, тремтіли на тілі і хрестилися, щоби страх відогнати.
Крізь заперті ворота перейшла, як промінь місячного світла, не відчиняла їх, бо були скрипливі.
Увійшла.
Вірний пес, що спав біля порога, пізнав її. Пізнав свою ґаздиню. Зірвався, з радости заскомлів весело і кинувся до неї. Але дарма. Вона не погладила його, як перше, не похвалила його вірности собачої, не глянула навіть на нього. Він хотів доторкнутись її одежі, полащитись хотів – не міг. Перед ним не було нічого. І собака заскомлів тривожно, шерсть насторошив і, піднімаючи голову на місяць, став вити.
Вона ввійшла у хату. Ввійшла тихо, незамітно, знов наче те місячне проміння, що крізь вікно продирається в кімнату. Всі спали – сном твердим, спокійним. Двоє дітей старших на лаві, мале, наймолодше, в колисці, батько на постелі, з якої недавно її забрали і положили в труну.
Попід стелю довкола стін висіли образи святих, немов сторожі сонних. У місячнім світлі видно було їх очі, що дивилися на неї і немов питали, чого прийшла.
Вона підійшла до своїх двох старших на лаві. Спали, підібравши під голови руки, бо подушок не було.
– Бідні ви! – сказала. – Зарання прийдеться вам зазнати людського горя, хлопської недолі. Зарання руки попадаються з праці, попухнуть ноги від утоми. Зарання! Жаль мені вас, діти, та що ж я поможу? Не в моїй воно силі. Та не жахайтеся, ви мої, я буду з вами!
І вона нахилилася над їх уста-коралі і зложила на них свій воздушний поцілуй.
Вони порушилися крізь сон. Здригнулись, кинули собою раз, другий, хотіли встати, збудитись – дарма. Зітхнули тільки і далі усміхались солодко до любої появи.
Біла тінь повернула, майнула собою по хаті і зупинилась над дитиною в колисці.
– Як тобі твердо, моє ти маленьке, як тобі твердо! Гірка ж твоя доля сирітська, гіренька! Таке маленьке і таке безсильне, мов пташатко, хто ж тебе обійде? Тверді в людей руки і щирости не мають. Зломлять тебе, як тую билину крухеньку, бідне моє. А серця їх іще твердші від рук. Біда тобі!