При зустрічах з ними мені мимоволі пригадувався вірш:
Вони були справді, наче день і ніч, однаково гарні, принадливі. Я танцював то з одною, то з другою навперемінку, а коли відходив, їхні очі мені так багато обіцювали…
Наші гулянки затягалися поза північ. Мої дами серця прощали мене щораз більш закоханим поглядом. Гості роз'їжджалися фаетонами, за хвилину все втихало, а коли в кімнаті панувала тиша, я довго не міг заснути. Я мріяв, мріяв про обидві жінки рівночасно.
Скоро минали дні й тижні. Вільні хвилини проводив я в бібліотеці. Там була література цілого світу. Але мені треба було взятися до чогось реального, тому я нишпорив між правничими скриптами. Дідусь усе дораджував взятися до науки. Знаючи мову, я міг би колись працювати за фахом.
Чорноока леді все більш брала мене в полон і, хоч до зустрічів на самоті не приходило, я був певний, що колись те станеться. Я бажав цього і смертельно боявся.
Була чудова ніч з зірками на небі та круглолицим місяцем, що так, як і в нашому краю, приманював закоханих. Тільки, замість соловейка, співали «макенбердс» і, замість наших лип, пахли ліяни.
В залі грала музика, але я не хотів танцювати. Між тими, що танцювали, не було леді Алкуї. Мене, як люнатика, тягнуло в парк, я був певний, що там її стріну. Бажав її цілим своїм єством.
Я зовсім не здивувався, коли її побачив. Одягнена в чорну балеву сукню з глибоким вирізом і червоною рожею на грудях, була така принадна, що напевно ніхто б не міг їй опертися. Вона сіла біля мене і, простягнувши руки, сказала:
– Любий, я так довго тебе ждала!
Я пригорнув її і цілував уста, впивався її красою, був наче п'яний.
– Втікаймо, втікаймо геть звідсіля! – в її голосі було більше наказу, ніж прохання.
– Куди? – я спитав.
– Геть, туди далеко, кудись, хоч би і до пекла, щоб тільки якнайдалі від «нього». Ах!.. Як я його ненавиджу!
– Чоловіка? – спитав я.
– Ні, того другого, мого любовника.
– То кинь його, скажи, щоб відчепився! – порадив я.
– Ти нічого не розумієш… Він мене переслідує на кожному кроці, не дає спокою… Я мушу його слухати… Але так довше не може бути! Мій любий, коханий, рятуй мене від нього!.. Втечемо ген далеко, будемо щасливі… Що ж мені робити?.. Я чув, що не опруся цій жінці, яка так дуже розпалила мої почуття. Вона справді кудись мене тягнула. Зачарований нею, ішов я все далі в глибину лісу. Ліяни духмяно пахли, вони мене ще більше одурманювали.
– Куди ти мене ведеш, люба? – спитав я.
– Ще тільки перейти оцей потічок, а опісля горбочок. Не бійсь, любий, коли кохаєш! Поможеш мені втекти від коханця.
В моїй уяві виринула постать якогось невідомого коханця, злочинця, що переслідує мою чудову леді, і я ішов далі за нею.
В цю хвилину я пригадав свою дівчину. Вона мені вірить, а я втікаю кудись з незнайомою жінкою, може й авантурницею, бо ця втеча від любовника вже виглядала на авантуру. А що, як цей любовник мене дожене?.. Він, мабуть, бандит, бо на підставі того, що сказала леді Алкуї, не виглядав на солідну людину. Ні, в мене не було стільки лицарства, щоб для неї повиснути на гілляці!
– Дорога леді, далі не піду ні кроку! – сказав я рішуче.
– Бо ти боягуз! – відповіла сердито, а далі почала просити ласкою. – Сказав, що кохаєш! Коли кохаєш, чому цього не можеш зробити?.. Втікаймо якнайскоріше, втікаймо, він прийде зараз!..
Вона пекла мене поцілунками. Але я мав ще стільки сильної волі, щоб вирватися з її обіймів. Залишивши її в лісі, втікав додому.
Я мусів мати дуже наляканий вигляд, бо, побачивши мене, білява дівчина шепнула:
– Вам щось злого трапилося?.. Будьте обережні!
І зникла між танцюючими парами.
Тієї ночі, коли гості роз'їхалися, і в домі панувала, як завжди, тиша, я довго не міг заснути. Вперше подумав, що я попав у підозріле товариство, і леді Алкуї готувала мені якусь засідку, коли казала з нею втікати. Вона напевно звичайна авантурниця на послугах бандитів. Тому вирішив дізнатися про неї трохи більше від дідуся. З цією думкою пішов до парку, знаючи, що там стріну Вільяма О'Гара.
Він справді ішов, підпираючись паличкою. Привітався, як звичайно, ввічливо, з тою ж лагідною усмішкою.
– Признайсь, чи дуже вона тебе приманювала?
– Приманювала, ще й як приманювала! – відповів я щиро.
– Твоє щастя, що не дався зловити в її сільце! Я тебе кілька разів перестерігав перед тією… авантурницею… Звичайна авантурниця, чорт, не жінка! Вона вже не одного обдурила своїми ласками та поцілунками… Молодець, що не дався зловити! Вже ніколи не втягне тебе в цю авантуру.
– Я бажав би трохи більше дізнатися про неї…
– Леді Алкуї, як я тобі сказав, звичайна авантурниця. Вона має на совісті смерть чоловіка, якого за допомогою любовника отруїла.
Тепер я вже був близько правди. Любовник був її змовником, про все знав, і тому вона втечею зі мною бажала його позбутися.
– Вона справді принадлива, і ніхто не може їй опертися, – говорив О'Гара, – але залиши її в спокою, не думай про неї!
Ми сиділи мовчки, а дідусь паличкою накреслював на піску якісь пляни. За деякий час на доріжці, посипаній піском, з'явилася мапа покрита прямими лініями, що в багатьох місцях перехрещувалися.
– Бачиш, сину, так невдовзі буде виглядати ціла ця околиця. Ось тут «тернпайк», у цьому місці «гайвей», це велике коло – місто, а там фабрики, – пояснював дід.
Я був захоплений пляном діда, а Вільям, вертаючись до першої розмови, говорив:
– А все ж тобі не слід заводити романс з леді Алкуї… У тебе напевно є дівчина…
В цих словах було стільки щирости, що я розказав про свою дівчину і про те, що бажав би з нею одружитись, але в теперішніх моїх матеріяльних обставинах це неможливо.
– А чому б тобі не одружитися? Поїдь до Нью-Йорку, маєш вже зароблених шістсот долярів, якраз учора минув у тебе місяць праці. Коли дівчина любить, вона і сюди приїде.
Я прийняв з подякою пораду, дістав одномісячну відпустку й поїхав.
На крилах злетів би до Нью-Йорку. Палка красуня, що недавно завоювала моє серце, здалась тепер зовсім чужою. Я був певний, що, коли вдруге її зустріну, то навіть не гляну на неї.
Оксана привітала мене сердечно, і я був щасливий. Вона вже працювала у фабриці і діставала на годину один доляр і двадцять центів. Радила залишитися і обіцювала виєднати мені працю в тій самій фабриці.
Але я про те й чути не хотів. Розказав, чого приїхав, і запитав, чи вона згодиться бути моєю дружиною й поїхати далеко.
– Дім Вільяма О'Гара далеко від міста, взагалі, глуха провінція. Не знаю, чи будуть тобі гості приємні…
Розказав я також про свого працедавця, симпатичного дідуся, і про працю в його домі.
Розказав про своїх приятелів, тільки не згадав принадливої леді Алкуї. Це було б не на місці і, здається, порядний чоловік ніколи цього не сказав би своїй жінці. А втім, це все було вже за мною, хоч я знав, що при зустрічі з Оксаною леді Алкуї виявить своє невдоволення.
Візник чекав на нас, коли ми висіли з автобуса. Оксана не могла вдосталь налюбуватись околицею. Захоплена, бажала їхати далі й далі. Вкінці на горбочку ми побачили колоніяльний дім Вільяма О'Гара.
Коли ми висіли з фаетона, назустріч нам не вийшов дідусь, і то було перше моє розчарування. Він повинен би вийти хоч назустріч моїй дружині. «Може хворий або помер?» – мигнули думки. Але про це візник не згадав.