«Холєрник!.. – понеслося півголосом від постаті, що повернулася набік, щоби вкінці прогнати собаку, яка все ще визвірювалася на мене. – А підеш, Босий!.. Це не «паничь», йди маржинку сокотити!» – сказав до собаки Ілаш і, виходячи з тіні, повернувся до мене.
«Добрий вечір, Ілашу! – повторив я привітання, підступаючи далі. – Ледве потрапив до вас. Не гнівайтесь, що поночі вас турбую, та хотів вас відвідати й оце забрів аж сюди!»
«Нічого, паночку, нічого! Всякий народ до Ілаша заходив… Ілашеві хороми і серед ночі розкриті для потрібущої душьи! Ає! Ходім-но ближче!»
Переді мною стояв кремезний гуцул, сивий, з поморщеним лицем, що в блідавому світлі місяця набирало якоїсь металічної, бронзової краски. Із розстібнутої пазухи визирали космики сивого волосся та ремінці від капшука з тютюном. Пронизуючий, бистрий зір слався від його очей, а дивна усмішка якоїсь притаєної іронії, вкрашала уста, з яких стирчала коротка люльочка.
Я мовчки вдивлявся в нього, стараючись огорнути моїм зором цілу його постать і зафіксувати, – як це кажуть – усі її подробиці.
«Сідайте, паночку! – вказав Ілаш на лавочку, вмощуючись знову на своє місце, – й кажіть, з чим Бог привів! Ци біль який, ци туск вас аж гезди до старого Ілаша пригнав?»
«Хотів пізнати вас, Ілашу, й поговорити з вами, – почав я, виймаючи бакун і вишнівку. – Чував про вас, що лікувати вмієте, що знаєте кожному його долю виложити і маржинці вмієте поміч дати. От і хотів вас дещо розпитати».
«О, знають Ілаша усі гори, знають! – почав старий якимсь самопевним голосом. – Та воно воля Божа! Шо мете робити, як прийде ід вам, скривиси й ме благати: ратуйте, нанашку! Воля Божа, паночку!»
«А ось це саме цікавить мене, Ілашу, як це ви той «рятунок» чините! Не бійтеся, не осяду тут в горах й не буду вам забирати «прахтики»!.. Ось тільки так, з цікавости пізнати, як це ви помагаєте людям й маржинці. Нічого більш».
Старий замовк. Якось дивно глянув на мене й ні словом не відповів на мої запитання. А коли по хвилині відозвався, то знову почув я про волю Божу – та й тільки.
Немов нароком обминав усе те, що мене цікавило й привело до нього. Важив свої слова, добирав їх, немов любувався ними.
…Так, так! Помагає людям і маржинці помагає у всякій біді і потребі. Бо треба помагати, стільки ж бо біди і нужди і горя тут, у горах!.. Пани, що літом волочаться по ґрунях, не знають цього, не бачать цеї нужди, що присіла цілу верховину. А колись було инакше! Колись легше жилося у горах. Але це давно, давно було… Багато людей шукає в нього поради. Навіть пани з Косова заходять і кажуть собі ворожити. Ніби говорити про те, що буде. О! Він знає, подивиться тільки на людину і все знає!.. Те, що було вже і те, що буде!..
Говорив, а його голос ставав таким дзвінким і мельодійним, так не йшов у парі з його старечою статтю, що я мимохіть з деяким збентеженням слухав його мови.
…І бачив багато! Ах! Багато дечого такого, чого нічиє око не бачило ще й не бачитиме ніколи! Так! Так!.. Те, що буде колись, і те, що колись було, давно вже. Так! Так! Це Бог йому дав таку силу, таку міць в його очі заклав!..
Можливо, що я всміхнувся недовірливо, а може, кинув яку заувагу, бо нараз в очах старого з'явився якийсь дивний блеск й він відозвався доволі різко:
«Не вірите, паночку? Були й такі, були! Тай на них таке прийшло, що повірили! Хочете, старий Ілаш вам шос такого покаже, що ймете віру старому! Ає, паночку!..»
Я старався заспокоїти його і впевняв, що в мене й думки не має сумніватися в його словах.
«Ви, паночку, й не кажіть! А пани не ‘мут віри старому Ілашеви! А як приходьи, то тільки щоб насміятися зі старого. Ає! Знаю це, знаю! Бувавсми всюди – і в Кутах, і в Коломиї, і в Косові! Знаю панів добре! Душьи в них нема, ни панцкої, ни люцкої. Й ви не вірите старому! Та щоб не марикували, шо даремно сфатиґувалися ажь гезди, старий Ілаш вам шос таке вівороже, шо довго кємуватимете, шо старий Ілаш не бреше! Ходіт-ко, паночку, це недалечько!»
Старий підвівся з місця.
«Підемо, паночку», – сказав повертаючи на стежину, що вела край дебри угору.
Мені стало ніяково. Не те бентежило мене, що прийдеться мені йти самому серед ночі з незнаною людиною, кудись в чужі мені гори! Ні! Страху в мене не було! Ти ж тямиш, Ромку, – звернувся Дашинич до Баковича, – як ми під Тульчином, вистрілявши останні набої, пішли майже голіруч до атаку на московські гармати? Мене так легко страхом не візьмеш! А все ж таки в той мент, як зробив я перший крок за Ілашем, огорнуло мене якесь дивне, незрозуміле мені почування, якась дрож стрясла цілим мною.
«Йдете, паночку?» – спитав Ілаш, обертаючись, а його очі спинилися на мені. І здавалося мені, що читаю в них якийсь скриваний глум чи насмішку над моєю нерішучістю, що пробивалася, може, в моїй нервозній ході та прискореному віддиху.
«Йду, Ілашу, чому ж не йти! А далеко вестимете мене?»
«Недалечко, паночку, недалечко! От гезди, за цими смерічками і вже! А варто йти, паночку, варто!..»
І знов, щось немов притаєна іронія задрижала в цих його словах, що силкувались приязними бути й ласкавими.
Я не відзивався більше та йшов мовчки, кілька кроків у віддалі за Ілашем, поринувши у думки та вдивляючись в ледве слідну стежину, що снувалася переді мною. Хвилинами був лютий на себе, що попав у таку пригоду, то знов брала верх цікавість, що з цього вийде!..
Як довго ми йшли й куди провадив мене мін дивний поводатор – не знаю. Ми спинилися край смерічок, що росли купкою праворуч плаю. За ними видніла, озарена блідим місяшним сяйвом, поляна, а ген за нею бовваніла темінь густого карпатського бору.
Ясна ніч вкривала гори, зоряна, літня ніч. Було тихо.
«От гезди, паночку, гезди, – сказав Ілаш, вказуючи мені прогалину між двома смерічками, звідки можна було обняти зором цілу поляну. – Тут си подивите на таке чудо й диво, йикого не бачили ше ніколи! А дивітси добре, шоб си добре закємили й не казали, шо вас старий Ілаш оциганив! Не бійтиси, паночку, ничього! Ви й не повірите в те, шо мете бачити!..»
І різкий глумливий сміх задзвенів із останніми Ілашевими словами, розсипуючись якимсь дивним гомоном довкола.
Здавалось, щось несамовите дрижало в тому сміхови й пронизувало цілого мене. А може, це лише в моїй уяві визвався цей сміх, – бо коли я повернувся в сторону Ілаша й глянув у його лице, – так здавалося воно мені таким добрячим, приязним, ласкавим…
«Не бійтеси, паночку!..» – ще раз озвався Ілаш.
Я повернувся й глянув крізь прогалину на поляну.
Та тут щось неймовірного розгорнулося поперед моїми очима. Поляна, яку я перед хвилиною оглядав і бачив оповиту серпанком блідавого місяшного світла, стала, мовби не та. Недалечко від тих смерічок, за якими я присівся на вистаючому камені, горіла ватра, а біля неї й оподалік поралися якісь люди.
Напружуючи зір, побачив я недалеко ватри розтягненого на землі оленя, з якого якісь люди здіймали шкіру. Готувалися, мабуть, спекти його в огнищу ватри. Дещо далі, саме навпрост мене, лежала розвалена ялиця, а біля неї знаходилася громадка людей в дивних строях. Спершися об ялицю, сиділа молода жінка незвичайної краси, ясноволоса в короткому жупані, накиненому на раменах, підперезана блискучим пояском, з якого звисав малий ловецький кинджал та щось, що я в першій хвилині не вмів би назвати. Була це рогатина, яку наші предки вживали на ловах та в бою. А біля неї стояв, опершися о коротке ратище, стрункий мужчина з невеличкою, русявою борідкою на усміхненому лиці, одягнений в блакитний жупан та в смушевому ковпаку на голові. Говорив щось, звертаючись до тієї красуні, то знову до гуртка, що стояв біля них. Виглядав цей гурток на ловців, одягнених у давню ношу, яку колись у нас носили.
Оподалік розсідлані коні скубли траву.
Я вдивлявся хвилину напруженим зором проти себе й на мент закрив очі. Сон, чи що!.. – думалось мені. Так ні! Відкривши очі, знову побачив я палахкотячу ватру, розвалену ялицю серед поляни й ловців біля неї. А там далі, ліворуч від ялиці, горіла друга ватра.