III
Як ми ввійшли до Ойкенгавзу – вже пари крутилися по розлогім сальоні, кабінеті та бічних кімнатах, розсипані вмілою рукою господинь, щоби кожний бавився добре, пізнавав чужих і розбуджував у собі теплі почування до їх батьківщини. Евгенюк відразу потонув у розклекотілому вирі тіл, тонів і пристрастних бажань. Та Рамакаршня не спускав Гедвіґи з очей. Переслідував її.
– Рамакаршня, лиши свою приятельку в спокою, вона і так у певних руках, а ми обидвоє заграймо партію шахів. Шахи – половина дороги між нашими батьківщинами. В механічнім сованні фігур знайдемо спільну мову.
Рамакаршня невдоволено підвівся з фотеля.
– Слухай, – відізвався до мене, – ти так багато говориш про різність, а ніколи ясно не хочеш її показати. Я також признаю різність, але ся різність не є, як у тебе, патальоґічного забарвлення. Вона – плинна змінність людського роду, вона – багатство його.
– Нехай. Одно питання: ти розумієш нашу музику?
– Ні.
– Ти розумієш полум'яний вибух сьогоднішнього вечора?
– Ні.
– А я тебе також не розумію. Ми инакше наставлені до світа. Се й є та основна ріжниця між нами. Ми, европейці, перебуваємо у внутрішнім злитті чину з душею, бо діло – найкраща частина нас самих; ви, індуси, – цілі затоплені в собі. Для нас світ – вічний рух, радісний ритмічний танець, для вас – тягар, смуток, проклін. Ви найрадше перетяли би його стяжку в бігу. Тому для мене сьогоднішній вечір – танець молодого Фауста, для тебе – божевілля Сансари.
Рамакаршня не дуже слухав мене.
– Найгірше, що ти не розумієш своєї приятельки, з якою блукаєш уже довгий час по університетах.
– О, се вже ні! Я розумію її, надто добре розумію, хоч і помилився в оцінці.
– Можна помилитися в дрібничках, не засадничо.
Чорні очі Рамакаршні глибоко запалися та ледве тліли в очодолах. Тільки по обличчі пробігла погірдлива посмішка та скотилася у зморшки обличчя.
– Так може помилитися кожний, без огляду на расу, підсоння та стан. Кожний, хто шукає жіночої приязні, бо зрада є тінню, що за нею тягнеться незримим совгом.
– Ще сего треба було, – щиро здивувався я. – Та ж Гедвіґа тобі віддана цілою душею. Се знаю з її власних уст.
– Читай!
– Слухай, се не твій лист, а в нас звичай…
– Читай, – з люттю кинувся Рамакаршня. – Побачиш не свою, видуману кров, але кров, людську кров, до огиди людську. Читай!
Я з неохотою взяв листа до рук:
Гедвіґо,
потопаю у світі ідей. Але слова – тверді, думки – холодні й я сею твердістю й холодністю – розторощений в дріб'язки. Щойно вечером вертаю до своєї кімнати та мовчки зближуюся до вікна. На дворі дивний настрій минулої зими, завтрішньої весни, вмерлого літа, дивної осени. В повітрі пливуть усі стоплені пори і пахнуть відлигою, а Єна іскриться світлами на темному кожусі ночі, потовченими і розсіяними самоцвітами. Нема нічого в моїй перетомленій уяві, звідкіля ж ти виринаєш нараз у ній? З дивним почуттям розгортаю твій образ. Може, навіть без почуття, мертво, без нитки теплоти між тобою й мною.
Заздрощу нещасливо закоханим, бо можуть клясти й молитися, богохулити і падати хрестом перед своїм коханням. Заздрощу твоїм коханкам, бо могли або можуть тішитися твоїм коханням. Заздрощу приятелям, бо можуть прийти та п'яніти від запаху твойого волосся. Стою сам. Нещасливо закоханий? Твій коханок? Твій приятель? Я ж ледве твій байдужній знайомий.
Стоїш перед моїми очима, як дар природи. Та ми не дякуємо сонцю, що воно світить, повітрю, що дає силу, воді, що вливає свіжість. Тому й я не кланяюся тобі, мов ідолові, як стоїш перед моїми очима на фоні чорного неба та потовчених жемчугів Єни. Я собі розказую казку про дівчину, що жила в цьому розваленому замку, який кидав тінь на моє вікно.
За хвилину тінь простягнеться на вулиці, казка скінчиться, і я западу в тупий сон, повний вампірів.
Тільки не тебе.
Чому ти мені ніколи не снишся?
Евгенюк.
Я мовчки віддав листа, але не мав відваги говорити про духовий і фізичний мезаліянс двох незрозумілих собі світів. Тому знову вернув до шахів. Але Рамакаршня сам пробурмотів, неначе від нехотя, а може, тільки голосно подумав:
– Вона – вдова.
Я скривився, на згадку прийшло, що в Індії часто вдовами стають юнки. Щось несамовите почало ссати моє серце. Може, тому, що так сильно переживаю навіть викликані силою уяви образи? Може, прочуття? А може, думки Рамакаршні передалися моїй свідомості, стали моїми думками?
– Дивися, як вона безсоромно танцює з тим Евгенюком! Як вуличниця, як продажня дівка, що віддається на очах усіх.
– Успокійся, бо граєш нервово і дістанеш мата. Шах!
– Вона – вдова, во-на – вдо-ва, – шепотів Рамакаршня, й недбалою рукою перевернув фігурки.
Гра скінчилася, та я не хотів лишати самого індуса в нервовій розтерзаності. Казав, що се лист байдужнього знайомого; що Гедвіґа не відповідає за написані до неї листи, тільки за свої власні; що у нас у відношенні до жінок не завжди спалахує кохання, нераз тільки подив і туга, як залишок давньої лицарськости. Але Рамакаршня мовчав, а мої думки спливали по ньому, як олива на воді. Тому перекинув я свій зір на салю. Дівчата розносили між присутніх тіста, чай, каву, папіроси.
– Пачку папіросів?
– Хоч би дві. Треба в димі сховатися перед европейським безглуздям.
– Щасливої дороги в подорожі до батьківщини, – промовив я. – Але чи не вважаєш, що для забиття часу не завадить розмова? Як у поїзді. Розкажи щось про батьківщину.
Рамакаршня ледве чутним, безбарвним голосом почав оповідати:
– Наша релігія – звеличування долі; долі, як непереможної влади над буттям, над яким перелітає, нищить усе до дна та залишає за собою згарища і смерть, її не можна поконати, піддатися їй треба, падаючи під її колісниці в покорі, в самозапереченні. Такий є закон і ним спутані навіть зорі, що сходять, зрівнюються і в безмірності пропадають…
Сумовитий вальс, що п'янив пари, видавався мені в сій хвилині тією долею, яка спутує волю близьких собі людей та спалює танцюристів своїм всесильним ритмом.
Але Рамакаршня впровадив дисонанс:
– Сій Долі, - загремів він, – підлягає сам бог Шіва та його жінка Дурґа. Шіва – се місяць, Дурґа – се зоря, що гине, рятуючи свойого мужа від смерти і заздрости другої жінки сонця.
Чар пирхнув, і я відсунувся. Жорстока й незмінна доля показалася в безглуздій, ненависній, ворожій і чужій одежі. Рамакаршня сидів у покірливій задумі. Тільки його перстень горів зеленими вогнями жемчуга, скриваючи під собою отруту, і мені стало жаль Рамакаршні, жаль Гедвіґи, що нещасливо зв'язала себе з індусом. Тоді торкнув я його, та він того зовсім не зауважив.
– Овва, без одного Василя обійдеться весілля. – я покинув його і зблизився до Гедвіґи, що, розсміяна, сиділа в колі спільних приятелів.