– Гедвіґо, – без переконання промовив я, – піди до Рамакаршні та розвій його тугу.
– Він завжди такий, – невдоволеним голосом відізвалася. – Хорий сьогодні.
– Хорий з заздрости. Я ще раз подивився в сторону Рамакаршні, але заздрість почорнила його темним сутінком. Тільки жемчужний перстень горів, розприскуючи зелену отруту.
– Гедвіґо, я з тобою хочу говорити в преважній справі.
– Та ти нічого иньшого й не робиш, тільки по кутах говориш.
– Евгенюк, твої танці вже скінчилися, отже до побачення, – з тими словами взяв я Гедвіґу під руку та потягнув до сусідньої кімнати. Я був дійсно в клопоті, як маю їй сказати про свої темні переживання при грі.
– Вибачай, що завдаю дразливе питання. Отже, прямо: яке твоє відношення до індуса?
– Се має бути експеримент для твоїх спостережень?
– Ні, я з ним сьогодні багато говорив. Він має жаль до тебе.
– Давня історія, – сказала Гедвіґа. – Ми пізналися тому два роки в Гайдельберґу, в заграничній кольонії, як оце Ойкенгавз. Тоді мав він реферат про індуську фільозофію. Його очі так іскрилися. Я від них не могла відірватися. Бачила тільки їх. Врешті два велетенські ока відірвалися від його тіла, виповнили собою цілу салю та, гойдаючись, котилися до мене, мряками й чорною заслоною вкривали мені цілий світ. Реферат давно скінчився, а я далі бачила тільки великі, чорні очі, що гляділи на мене, лякали і притягали до себе чимсь давно знайомим. Так почалося наше знайомство. Моя душа, – говорив він, – відгомін Індії, далекий спомин, замандрований в Европу.
– Так, так, але се не те…
– Навпаки, се основа. Ми стали приятелями. Рамакаршня мандрує з університету до університету. Я за ним.
– Се мало б значити, що ти стала або станеш його дружиною?
– Так, колись…
– Подумай, Гедвіґо, – суворо промовив я. – Ти думала над подібностями, що лучать вас обох, але чи ти думала над ріжницями, тими засадничими ріжницями, що з непорозуміння роблять трагедію?
– Мене лучать погляди Рамакаршні на жінку, від якої жадає повного самозаперечення.
– Або рабства, – схопив я її думку. – Се й є та засаднича ріжниця, що вас ділить: тебе, Гедвіґу-войовницю, і його кольорову культуру. Кохання – се чистий гін, потяг до жінки, і – потяг до матері. Втеча від нестерпної туги за бажаним, за цілістю.
Гедвіґа засміялася.
– Отже, Рамакаршня мав би бути мені матір'ю?
– Ні, ти йому. Він тобі – братом і мрією, а сего я в ньому не бачу. Для нього ці поля порожні, для тебе – колись стануть святі.
– Я не аналізую. Нас ділить тільки виховання, я його перевиховаю.
– Не виховання, а кров, инакше розуміння життя.
– А таки побачиш, що на моє вийде! – зовсім по-жіночому, вічно жіночому, скороговіркою заговорила Гедвіґа. – Я мушу його переконати, що хоч перетанцюю кілька танців, то ані мені нічого не станеться, ані він нічого не стратить. І я переконаю його.
Гедвіґа вийшла, й я лишився сам у тьмяній кімнатці. На дверях станула нова пара. Се був якийсь німець з мексиканкою. Мексиканка встидливо спускала занавіси на очі.
За хвилину мексиканка зникла, я виходжу і блукаю по салі.
- Ґеорґ, як тобі подобається сеньоріта з Мексика?
Георг не слухав і втопився в танечному вирі. Такі належать до иньшої породи й не зв'язують себе нічим на життя й смерть, як Рамакаршня. От він сидить вже коло французки, сплівши з нею долоні. Сидить ся пара, задивлена в себе, не бачучи себе. Нараз розтинають мовчанку і розпущені мрії рожевим усміхом сорому. Відчувають, що були в юрбі і коло себе страшенно самітні й далекі, шукаючи в собі тих, що коло них їх нема.
Бреду через надпитий чай, тумани диму. Рамакаршня підходить до Гедвіґи:
– Ходім! – сухо кидає слово і ловить її за руку повище долоні.
Гедвіґа стоїть, нерішена, посеред салі. Боязко дивиться на Рамакаршню і з тугою по зібраному товаристві.
– Ходім! – глухо повторює ще раз індус і так сильно шарпнув Гедвіґу, що вона захиталася.
– Що з тобою, друже? – тепло, але з докором запитала.
– Ходім! – твердив далі Рамакаршня.
– Ще один танок. Я ж обіцяла…
– Що ж се ти переходиш з рук до рук, як …
– Я лишаюся, а ти – як собі хочеш, – перервала дальшу розмову, не хотячи слухати образи.
– Гедвіґо, ходи, бо пропадеш.
Але Гедвіґа належала до раси, що твердо ступає своїми ногами і не вертає зі стежки під жадними грозьбами. Потрясла головою, і золоті кучері розвинулися довкола шиї.
Евгенюк не витерпів:
– В нас жінок не береться, як невільниці з базару. Якщо ви кепсько чуєтеся в нашому товаристві, підіть подихати свіжим повітрям та подивитися на нову констеляцію звізд.
Проти себе станули, випростовані, два прекрасні представники своїх рас. Евгенюк, майже двометровий велет з тонким станом та широкими плечима і високими грудьми. Його сталеві очі кололи, як леза, а долішня щелепа до болю затискала зуби. Оливковий Рамакаршня був холодний, як гад. На мить блисло око, відчувши зневагу, але його прикрив м'який, як бавовна, голос:
– Ти сказав, о, пане!
Єхидну усмішку Рамакаршні стрінув я на дверях:
– Виходиш, як вдовець?
– Ні, як мертвець, вдовиця лишилася на салі.
Саля далі хвилювала піною розбурханого моря при скальних заломах: припливала, відпливала, гойдалася у ріжні сторони. Одна хвиля викинула коло мене Гедвіґу.
– Ти говорила, може, з Рамакаршнею?
– О, так, – блідо усміхнулася. – Беру в свої руки його европейське виховання, щоби здобути його для нашого майбутнього життя.
– Боюся, що ваше порозуміння розіб'ється. Рамакаршня вийшов спокійний, але за тим спокоєм було пекло.
Музика заграла вальса. Тони розлялися, мов соняшня хвиля спокійного моря, що тонкими зморшками плеса пестить надбережний пісок, висушений надвечірнім вітром. Пісок пересипається під плескотом хвиль та заводить таємничу пісню віків: безконечну, сумовиту, надхненну, завжди ту саму. Ся музика переливалася в жили та розпускала кров літною водою.
– Гедвіґо, ти сьогодні не подарувала мені ані одного танку. Сей вальс якнайкраще віддає* тебе в хвилинах задуми.
Вальс скував нас. «Думай над тим, як ти була маленькою дівчинкою», – хотілося мені сказати, але я за хвилину забув про бажання. Була тільки музика та тіло Гедвіґи, що колисалося лагідним ритмом…
Я випустив Гедвіґу, але вона далі танцювала з похилою головою, примкнутими очима та руками, опущеними вздовж тіла. Спочатку я се взяв за жарт, далі за танковий крок у сторону Евгенюка, потім Шульце, потім… Але ж ні, се щось несамовите!
– Гедвіґо, що з тобою?
Ми окружили її, але вона не змінилася ні на хвилину, свойого руху не звільнила і далі танцювала посувистими кроками мелянхолійний вальс, її приятелі старалися придержати руки, отрясти, та вона, не пручаючись у наших руках, випущена з рук – далі крутилася в свойому несамовитому танку. Тільки волосся, торкнене необережною рукою, розсипалося, як стигле колосся під вечірнім сонцем.
Пані Ойкен виказала притомність духа. Дві пари міцних рук схопило Гедвіґу, піднесло її та віднесло на отаману. Жінки розтирали опущене тіло, підсуваючи сильні солі та олійки. Сама господиня викликала телєфонічно найбільшу з єнських клінік.
Та ані олійки не помогли, ані професор, що з'явився просто в свойому робітньому плащі, прикритому нагорткою. Він брутально потряс Гедвіґою, зміряв гарячку, живчик і впустив до рук кілька голок, виповнених густою течею. Ніщо не помогло. Гедвіґу забрали до шпиталю.
IV
Від того часу поплила нам розмова тільки про Гедвіґу, яку не покидала сплячка. Коли уся компанія зібралася при столі за чаєм, Рамакаршня зробився ще більше замкнутий, очі блищали напівпритомно. Він один не цікавився діяграмами натиску крови, лініями гарячки та загальним станом здоров'я хорої. Професор в дуже авторитетній формі розказав нам про сомнабулізм, пов'язавши його з останньою пригодою, але в розумних латинських словах Гедвіґа втопилася зовсім. Ми були очаровані вченістю професора, його вимовою та крутими лініями діяграми, та чули, що се все не зближить нас до щасливої розв'язки. Слова крутилися і не торкалися Гедвіґи, не торкалися суті незрозумілої хороби.