В її кімнаті ще її рукою поскладані книжечки, в шафі її суконки, в кутику під столичком черевички, он рукавички ще з відтиском її дрібної ручки, а он зачата студійка, наче всміхається своїм полудневим краєвидом – на палітрі свіжо понакладані фарби… все жде її – а її нема!..
Якась нудьга жене мене з місця на місце і не дає хвилини спочити.
Я шукаю її!..
Нема? Чи се можливе? Так недавно ще тут була: здається зараз почую її легенькі кроки й лагідні слова: «що, мамонько?»
Чи ж се був справді шелест її суконки?
Я кличу, біжу в її кімнатку, де стільки літ гомонів її голосок, стільки літ бавилася, училася й читала…
Тиша і пустка. Якийсь холодний, неперехідний мур відділив мене тут від неї! А моя душа б'ється о сю перепону вперто і безупинно, і мені здається вже, що ціла я – се лише клубок зболілих нервів, яким злостива рука кидає все в той бік, де би тяжче можна зранити його!..
Я бачила її у сні – і душа моя на хвилину оживилась новим життям. Наче навмисне, я бачила її маленькою, як колись, коли вона повна здоров'я й життя, мов ластівочка, вилася коло мене в кождій годині життя.
Було так тепло й сонячно. Я в городі садила квітки, а вона боса в рожевій суконочці, забабравши пальчики землею, заходилася, як весною не раз бувало, коло свого огородця. Часто покидала роботу і своїм звичаєм закидала свої рученьки мені на шию і тішилася, що я така маленька, як і вона, її устоньки, наче листочки ніжної рожі, дотикались легенько моєї шиї, вуха, лиця. Я наче боронилася й тоді вона з несподіваною силою, в'язнила мене у своїх обіймах.
– Не пущу! Мамуся моя, більше нічия!
Я усіла серед стежки й притисла пестійку до грудей.
– А ти, Марусенько, – питаю, – скажи, чия ти?
Дитина подумала хвилинку:
– Я мамусина, мамусина, більше нічия!
Моя голубко! чом сполошена ранком ти відлетіла так нагло? Я ж твоя, більш нічия – а ти покинула мене, не заждавши навіть, щоби посліднім поглядом попрощати свою матір. Якби я була при тобі в тій страшній годині, то ми б відійшли були разом – а тепер – я не знаю де тебе шукати, моє щастє єдине?..
Я так нетерпляче дожидаю кождої ночі. Бачу її майже все, скоро тільки заплющу очі, і сон почне огортати мене своїми крилами. Се не випадок – вона відчула хіба мою тугу, й вертає до мене, щоб своєю появою накормити мене, як мати голодну дитину.
Чи ж се можливо? Мій розум противиться сьому, а одначе?.. Може, се справді не сни, лише втілення моїх мрій і сердечних бажань?! У своїй уяві я переживаю без впину ріжні хвилини нашого давнього життя, – наче читаю якусь дорогу, неоціненну книжку, перелистовую її без розбору й читаю раз початок, опісля забігаю аж на сам кінець – то знов нагадавши собі щось любе, вертаю до початку. При тій праці гадки мої, душа моя живе нею – чи ж і в хвилі спочинку образ її не сходив-би з моєї уяви?..
Нераз виринає вона маленька, як давно була; я вчу її ходити або граюся з нею, наче дитина, на траві в садочку.
То знов стає переді мною вже велика, вже не як дитина, а як наймилійша товаришка, як люба «сестричка»…
От і недавно, ми наче їздили по ставку. Вона спустила свою ручку поза човен, а ясність сонця і кришталевої води, здавалось, наскрізь переходили крізь її майже прозоре тіло. Ми зривали при березі пахучі ненюфари та квітчали її темні коси, накидували запашного зілля й шувару на дно лодочки й тішилися сим, наче діти.
Сонце заходило, легкий дим стелився понад воду, а сніжно-білі лебеді, минаючи повагом наш заквітчаний човник, озиралися й слали привіт моїй Марусі.
Ми заспівали. Маруся почала своїм тихим, чудово мельодійним голосочком нашу улюблену думу: «Гей, долом, долом, та й долинами, гей», а я підхопила далі: «Мандруй, мандруй, дівчинонько, з нами, гей!»
Я скоро мовкну – а її чистий кришталевий голосок, розливавсь по воді, наче живе срібло. Так якось дивно! Здається й води переймаються тонами думи, чорні оксамитові кисті ситнику клонять в такт свої важкі головки, на березі верби тріпочуть срібними листочками, ненюфари розкривають смішні головки, а білії лебеді, мов за голосом сирени, пливуть сріблистим нашим шляхом, і нас огортає чимраз більша ясність, і я прислонюю очі. Але в тій хвилі чую душею, що вона віддаляється від мене чимраз далі і далі. Коли підводжу очі, бачу як ледве ще видніє в блесках її струнка, біла стать, а звук мельодії, наче тінь, уноситься ще довшу хвилину над водою.
Я остаюся знов сама, наче вигнана з раю. З почуттям безмежної туги буджуся під впливом ранніх променів сонця, що залляли мою кімнату.
Буджуся, щоб найменше яких десять годин мучитись у важкім жалю – нім діждуся слідуючої ночи…
Як дивно! Навіть без сну прийшла вона до мене… Около четвертої години після обіду, я лежала з примкненими очима, – а сон, здавалось, уноситься надо мною, мов ясна хмарка; – тоді хтось легенько сів біля мене в ногах. Ціле єство моє затремтіло – я відчула її побік себе. Півсонна, не відчиняючи очей, я простягнула руку, і в ту мить долоні моєї ніжно, наче крильцем метелика, – діткнулись її уста!
Мов божевільна зірвалась я, але рамена мої – обняли пустку… Зникла мов сон! А одначе сей раз я знаю – все те не було сном! Здавна, я знаю сей легкий дотик її уст, яким нераз будила вона мене зі сну. Я пізнала її – мого серця не обманить ніщо.
Яке дивне чуття!.. То ляк, то радість переймає мене тепер, коли сповнилося се моє вперте бажання…
Але що се було? Привид? Галюцинація? Чи, може, я божеволію? Все одно! Щоб тільки вона ще вернула! Щоб тільки я мала її все у сні чи на яві, здорова чи недужа. Я бажаю сього одного, бо без неї так далі жити несила!
Приходь дитино! Я вітаю тебе, як моє одиноке щастя! І піду з тобою всюди – хоч би на край божевілля?..
І знову вона прийшла. Я не спала, навіть не лежала. Я перебирала в шафі її білля, перекладала по раз сотий хусточки, що ще не стратили її улюбленого запаху. Нараз почула в Марусиній кімнатці легенькі кроки. Я пізнала її хід! Вона дійшла до канапи: я чула як зазвучали пружини під її колінами; потім почула як відчинилось вікно.
В тій хвилї, забуваючи про страшну дійсність, в тривозі о її здоров'я, я поспішно відхилила двері й на мить побачила, як вона, клячучи на канапі, вихилилась до половини поза вікно і нахилилась над кущем своїх улюблених білих, пустих рож.
Я бачила виразно її перехилену головку і велику галузку напіврозцвилих рож…
Ледве я скрикнула й ступила крок, щоб приблизитись до вікна – в тій хвилі воно само зачинилося, – а вона зникла, розвіялася із запахом рож, що лишився потім в кімнаті.
З того часу вона часто вертає. Часом побачу на мить, як вона похилена над столиком читає книжку часом зачую її насилу здержуваний кашель, часом побачу при фортеп'яні і навіть зачую – сама не знаю чи вухом, чи нервами, її тужні, ледве чутні, добре мені знані мельодії…
Раз прийшла чогось зворушена. Перейшлася нервово по кімнаті й стала, наче б заговорити хотіла; але в другій кімнаті почулись його кроки і вона зникла мовчки.
Що вона хотіла сказати? Що долягає моїй голубці? Чому ж не дав він їй заговорити? Чом від якогось часу, він підглядає за мною, кличе мене, тягне вічно між люди?! І то саме тепер, коли я так бажаю тиші, супокою, аж дрожу, щоб не сполошив хто мою солодку пташину. Вона так скоро тоді зникає! – Куди? я й досі не додивилась.
Лише її прихід я нераз бачу. Часом тихонько відчинить двері, так, як колись, коли хотіла мене ненадійно зайти*; то знов, як ось сеї ночі, ввійде до хати з промінням місяця. Було так ясно. Місяць стояв на небі високо, світло його, наче біла, ясна дорога, входило тихо крізь вікно. Помаленьку посувалось воно чимраз далі – аж з білих променів, наче з білої заслони, розвинулася постать Марусі. Припала до моїх колін, потім піднеслася й огорнула мене цілу своїми світляними обіймами. Згодом, вже на зорях – розвіялася наді мною, наче легка хмарочка…
Як добре після такої ночі! Якась солодка безвладність приковує мене до постелі – я лежу і мрію про неї. Я не лякаюсь тепер нічого, тільки, щоб хто не сполошив сих наших тихих хвилин. Дарма – вони якраз тепер завзялись вдиратися брутально в мій тихий рай і безнастайно мучити мене. Та я вже не позволю нікому володіти собою – досить! Пріч! Не підходіть так близько! От і розбіглись, як череда!.. Так, тільки не дозволити володіти собою!..