Олена. Ну, чого ти напав на людину? Б і днин а. Не затуляй мені рота. Дома затулятимеш! (До народу). Зараз треба не безсмертя готувати собі, а непорушний запас хліба, зброї і терпіння, як каже Мина. Я знімаю. Царю, твое питання!
Левко Цар. А я прошу столичного начальника мені вдповісти по суті. Бо просто до колгоспу па трудодень ие піду.
Біднина. Ну й чорт тебе бери! Не хочу й слухати... Купріяпе, Хомо! Ходім по чарці вип'ємо! Олено! Марш ^'•Додому! (Виходить а Кошовим і Запорожцем). Вигура. Прошу не розходитись! Левко Цар. Прошу одповісти мені. Скидан. Ну як вам, дядьку, пе стидно! Тут тисячі „•Йерозв'язапих земних поточних справ, а ви одразу про таке, їй-богу... Дайте час! Все буде! Товариші, все буде! І свята будуть урочисті, і хати багаті, і одежа наймодніша...
Підходять трптопки з комсомольцями під прапорами.
Пасічний. Машини підходять!
Левко Цар. Розтікаємось, бачу. Спустошіїті.ся село.
Скидан. Хто вам сказав? І що ми знаєм з вами? (До Пасічного). Давай, Трохиме...
Пасічний. Шановне товариство! Сьогодні надзвичайний день. Такі дні доля посилає людям пе часто. Буває, що цілі покоління живуть і вмирають, по лнаточи їх. І ось вони приходять, дні, і тоді ніби якась пелена повсякденності спадає з очей, і, немовби оглядаючись далеко навколо, бачить людино своє призначення. Що ж це за доїть? І чим він знаменитий? А тим знаменитий, що ми сьогодні комсомольців шлем на Дніпрельстап. Ми клас робочий поповняєм од класу свого, од тіла і крові своєї! Нема нічого вічного на світі. Все йде, все минає у зміпі часу. Та е щось у житті таке, що хочеться назвати вічним і завіщати майбутньому, як нетлінний знак доблесті, як дар свій народам. Ми завішаємо майбутньому цвіт нашої юності. (До комсомольців, що вже на машинах). Готові?
Комсомольці. Готові.
Пасічний. Попрощайтесь з батьками. Всі прощались?
Комсомольці. Прощались.
Пасічний. Скажіть їм дорогі слова. Комсомольці. Сказали.
Пасічний. Обіцяйте повернутись на землю, як прийде час!
Комсомольці. Не знаєм і самі!
Олена. Вернітесь! Вернетесь?
Комсомольці. Не знаєм. Не питайте, мамо.
Лариси. Василю!.. Вже їдеш!
Радчук. А ти, Ларисю?
Уляна. Донечко!
Ларися. Остаюся... Мати плаче.
Уляна. Не кинеш?
Радчук. Ніколи!.. Товариші! Давайте їхать... Ну, неможливо... «Ре-ве та стог-не Дні-іпр широкий!»
Підхоплюють хором.
Пасічний. Годі ревти і стогнати! Простогнав двадцять мільйонів років — пора. Всьому свій час. Не буде вже ні шуму, ані реву. Все потоне: камні, верби і гаї. Все перетвориться в нашу силу!
Скидан. Щасливої дороги!
Мають прапори. Оркестр. Рушають машини. Тужать матері й дівчата. Літні запорожці дивляться вслід знаменам в глибокім роздумі.
Завіса