Галина Пагутяк
ПОТОНУЛІ В СНІГАХ
Новели, оповідання та єсєї
АВТОБІОГРАФІЯ
без дат і майже без фактів
Мені страшенно не подобаються ті автобіографії, які я писала раніше. Бо мене примушували їх писати, і все там мало бути побудовано на фактах, підтверджених цифрами. З часом я зрозуміла, що факти нічого не варті, коли йдеться про людське життя. А від цифр, взагалі, стає тепліше на душі тільки в тому випадку, коли вони означають наші з вами гроші.
Я вважаю, що кожен має право писати таку автобіографію, яку йому хочеться. І не змінювати комусь на догоду. Автор — найвища інстанція й після неї апеляції не приймають.
Хочу сказати, що майже все написане про мене — неправда. Окрім фактів, які підтверджені документально. Хоча жодної користі з них немає.
Тому й пропоную свою неофіційну версію.
Починати доведеться з моїх предків. Річ у тім, що всі вихідці з Галичини доволі легко можуть простежити власний родовід. Для цього потрібно мати трохи знань з історії й географії, і бажання знати, чому ти такий, а не інший.
Виявляється, риси обличчя і вдача зберігаються протягом тисячоліть і відтворюються в нащадках. Тому ця частина автобіографії дуже важлива.
Моє прізвище — це самоназва фракійських біженців, які ще в V столітті P. X. прийшли з Албанії в Карпати й осіли на теренах села Сторонна, і з тих пір живуть там. Неохоче покидають село, і тому їх дуже мало в інших місцевостях. У родині мого тата Василя було багато дітей, і всі вони теж мали багато дітей, і всі вони жили в Сторонній чи неподалік. Моя бабця Настя прожила 95 років і була правдивою бойкинею. Ходила виключно в чоботях і розмовляла з сильним діалектом. Дівоче прізвище її було Сеник. Дідо Семен помер, коли мені було років 13. На похороні зі мною стався істеричний напад, бо я сприймала увесь ритуал як щось справжнє, і відчувала докори сумління, що зовсім не знала діда і не маю морального права взяти участь в обряді. Тоді я дуже боялася мертвих.
Про предків з маминої сторони я знаю набагато більше. Один прадід з бабусиної сторони був Петрущак і походив також зі Сторонни. Був із багатої родини. Як розповідала моя друга бабця Настя, вони намазували масло на сир і так їли. У Сторонній, що геть в горах, люди тримають багато худоби. З Урожа до моїх предків належать українські шляхтичі Страшівські. Цей рід належав до бояр князя Лева Даниловича і мав родове гніздо в селі Страшевичі (Самбірщина). Тому дехто з них називає себе Страшевські. У XVII столітті вони вже були в Урожі серед Винницьких та Ільницьких. Мали родинні зв’язки з родом Винницьких, з якого походили митрополити і єпископи. Непрямо пов’язані також з родом більш знаних Шептицьких.
Отак.
А щодо іншого прадіда, Басараба, а також мого діда Григорія Басараба, то вони походили з села Стара Сіль біля Добромиля. Як я собі гадаю, це ті Басараби, що їхня династія правила Молдовою ще з X століття, і славнозвісний Дракула насправді писався Влад Басараб. Звичайно, в таке важко повірити, але, коли я писала «Слугу з Добромиля», сама про це дізналась випадково. Молдовські вигнанці відзначались або ангельським характером, або були скажені й лихі. Або ці дві риси в них боролись.
Зрештою, це ще не пояснює, чому я стала письменницею. Отже, йдемо далі. Мій тато Василь Пагутяк і мама Іванна Басараб мали три доньки. Я була наймолодшою, як у казці: дві сестри розумні, а третя… не така. Нікому особливо я не була потрібна, та ще й руда, чого не водилось в нашій родині. Руді люди завжди підсвідомо викликали неприязнь і підозру. І я це й досі відчуваю на собі. Від самого початку я була приречена на ізоляцію від загалу. Народилась я не в Урожі, а в селі Залокоть, що вгорі по течії Бистриці, серед гір. І три перші роки життя врізались у мою пам’ять. Я не пам’ятаю нічого поганого. Мені сниться наша хата, гора перед нею і навіть люди, яких я теж пам’ятаю.
А потім ми переїхали до Урожа, коли помер дідо Басараб, який був, до речі, січовим стрільцем. Забрали його просто на власному весіллі, але він щасливо повернувся. Натомість, наш близький родич, лікар Квятківський, наклав на себе руки після поразки січового війська десь під Вінницею. Передав дружині Насті обручку й одну золоту сережку.
Я пам’ятаю наш переїзд до Урожа. І велетенський кущ рожевих екзотичних квітів, які запаморочливо пахли надвечір. Він ріс шістдесят років біля хати, доки не втратив волі до життя.
Мої батьки були вчителями і в нас було повно книжок зі стародавньої історії й філології. Звідти в мене непереборна тяга до історії. Я дуже хотіла стати археологом, але тоді треба було при вступі на історичний мати членство в партії. Але розкопки я все одно проводила, залучаючи до цього увесь клас, доки нас не застукали. Демонологію Урожа я пізнала від сусідів, що приходили до бабці. Я спочатку дуже боялась, а потім страх зник. Але цікавість залишилась на все життя. І я ставлюсь до демонології дуже серйозно.