— Мамо, я так люблю ходити до того краника!
— Я так само.
На покинутому колгоспі, серед острівця зеленої трави б’є невеликий струмінь води, залишки колишнього водогону. Мала стає на дощечку, крутить краном то ліворуч, то праворуч, ухиляючись від бризок.
— Можна, я ручки помию?
Жінка сидить на траві. Ноги її обважніли, руки чорні від колення слив. Нема сили. Треба пришити гудзика до курточки, то вже увечері, як вкладе малу спати і сидітиме на кухні, дрімаючи над книжкою, єдиною розкішшю в її безрадісному існуванні. Простудиться, вода холодна. Але несила щось сказати. Болісний клубок підкочується до горла. Нема коли приголубити дитину, піти з нею до лісу чи поїхати до міста. Півгодини забави з краником, поки вона тут перебуває в заціпенінні, хоч із землі тягне холодом, а в неї хворі нирки.
— Мамо, я курточку обхляпала!
— Добре, — механічно каже жінка.
— Може, додому підемо? Баба прийде, буде сердитися.
— Ще трошки!
Ще трошки, ще кілька хвилин нерухомості. Десь далеко-далеко ліс. На краю світу. За ним сідає сонце. Піти б колись туди, лягти в траву і заснути!..
— Мамо, помацай ручки!
Руки в неї вже чисті, але холодні й червоні. Жінка дихає на них, цілує, щоб зігріти, тулиться щокою до дитячого личка. З того боку, де сонце, вилітає троє білих голубів. Вони роблять над жінкою і дитиною три круги і зникають; наче їх не було.
— Ти бачила, доню, голубів, бачила? Вони дають нам знак, що ми будемо щасливі з тобою, що у нас все буде добре.
— А чого? — питає мала, задерши догори голову.
Втрата пам'яті
Щойно ви стояли в кінці неймовірно довгої черги невідомо за чим, і ваше лице було самотніше і сіріше, ніж звичайно, бо пізня осінь провалила все місто в порожнечу. Та ваше серце здригнулося, коли молодий чоловік напідпитку злегковажив чергою і вихлястою ходою подався до пивбару. Там теж була черга, але ви вдвох швидко впоралися і з нею, і з пивом і вже майже приятелями пішли в гості, у якийсь напівбогемний, напівзлочинний підвал, де пиятика була в розгулі, у темному кутку якийсь лайдак бив жінку, але ніхто за жвавою розмовою на це не звертав уваги. А говорили про Нострадамуса, ціни й гендель за кордоном. Ви не встрявали до розмови. Вам було цікаво, та й отой лайдак позбувся жінки, і вона чемно лежала на підлозі. «Вона спить», — попередив хтось.
Невдовзі всі пощезали. Лишилися ви зі своїм майже приятелем і та жінка, котру лупцювали. Вам закортіло на неї глянути. Ліпше би ви не робили цього: у неї з грудей стирчав ніж.
Слава Богу, вам вдалося зникнути в темряві! Ваша жінка лише кліпнула отупілими від телевізора очима й знову задрімала. А ви, певно, бачили не кіно, а ту зарізану нещасну, бо вперше за п’ятдесят років вам трапилася така пригода. І серце боліло всю ніч.
Вранці ви стали коло вікна, бо мали вихідний, і побачили, що надворі падає жовтий дощ. І калюжі теж жовті. Покликали дружину, але та не захотіла дивитися, навіть коли дощ перемінився в червоний. Ваш дорослий син несповна розуму викладав з кубиків якусь споруду й тішився, що вона в нього не падає, і лице його було гарне й мудре.
Дружина послала вас заплатити за квартиру, і ви дуже боялися йти під червоний дощ. Він, правда, перестав, але лишалися червоні калюжі. Ви покірно достояли свою чергу і вже коло самого віконця загубилися. Аж так, що забули і сина-ідіота, і рідну дружину, й незнайому жінку, котру при вас тихенько зарізали, і своє ймення, назву міста, й всі імена та назви, що є на світі. Та й пішли собі, не завважуючи ні жовто-синіх фанів, ні черг, ні убогих весільних кортежів з прив’язаними до машин ляльками. Не почуваючи голоду, спраги, ви ходите незнайомими вулицями, і ніхто вас не впізнає і не відведе за руку додому. Спите у під'їздах чи на сходах останнього поверху притулившись до опалювального радіатора.
Та ось жінка у довгій латаній сорочці підходить, бере вас за руку і веде вниз-вниз-вниз, у темряву, аж доки попереду не заблисла цяточка світла. Жінка виводить вас через пролом у стіні на поле зеленого жита. Дбайливо садовить на межі, а сама приєднується до таких, як вона, жінок в білих сорочках, що жнуть. Вона обертається з лагідною посмішкою. Брудного, зарослого, старого чоловіка нема. Є хлопчик, що сидить на межі й пересипає землю з однієї долоні в іншу.
Потонулі в снігах
Їх уже давно немає на цьому світі, а чи є вони в іншому, того ніхто не відає. Ними страшили дітей, але були такі діти, що не боялись: кидали в них камінцями, викривлялись, обзивали, хоч то гріх знущатися над бідним…