Бака жив з мамою й татом у хатці під солом’яною стріхою, і пас корову. Вічно ходив у хутряній шапці й піджаку, застебнутому замість гудзиків шпильками. Весь час посміхався. У війну німці варили зупу, і малий Бака, тоді він звався ще людським іменням, підійшов до них. А котрийсь німець вдарив його по голові, аби не ліз, куди не треба. Так Бака лишився вічною дитиною. Дуже не любив, як з ним дрочилися. Коли напасникові вдавалося зірвати шапку з нього, затуляв голову руками і сідав на землю. Сидів би так до самої зими. Сніг би падав на нього, а Бака все сидів би, втративши найдорожчий свій скарб — стару облізлу цигейкову шапку. І плакав би гірко, як тільки плаче трирічна дитина.
Про Сороку (так він писався) діти казали, що він повбивав багато людей, і ніц йому за то не було, бо варіят. Тепер я знаю, що то все були вигадки, бо хто б дозволив Сороці вільно ходити. Як на нього находило, Сорока ходив, радше бігав, по селі, заполонений дуже важливою думкою про якісь документи, папери. Йому конче їх було треба, тих паперів. Найстрашнішим був Сорока тоді, коли уста йому заціплювало, і дуже важлива думка ховалася вглибині його збуреної перемученої душі. Таким я його зустріла спекотного дня. Було мені тоді років десять. Він швидко йшов мені назустріч: увесь сірий з пронизливими очима. Я була сама, далеко від хати. Відчула, що зараз може урватись цей день, літо, усе, що було в мені й поза мною, відчула, як я скочуюсь в холодне, засипане снігом, провалля. Щось підказало мені зійти з дороги і завмерти нерухомо. Я вірю, що божевільний Сорока змів би мене зі свого шляху, бо не бачив у мені живої істоти, перейнятої страхом чи, може, співчуттям.
Ще була Кася, яка тижнями ходила блудом. Щось її будило в теплій хаті, кликало, і вона ходила лісами, полями під дощем і снігом, в шлапаках на босу ногу, колись гарна, а потім зіпрана вітрами й зимною росою. «Касуню, — кликала її моя бабця, — ходи до хати, дам тобі теплої зупи». — «Ні, ні, цьоцю, мушу йти, не маю часу!» Але деколи давалась вмовити, їла хапливо, як пес, позираючи на двері, ніби хтось хотів її попутати, не пустити туди, де їй конче треба, куди її кличуть. Якоїсь зими вмерла у полі. Певно, їй там було легше вмерти.
Чи їх не любили, чи не було кому оборонити тих трьох нещасних, що їх недобрі люди звали дурними і варіятами? Певно, що любили і з болем дивились на їхні муки. Але над ними владарювало щось сильніше, ніж розум, і боюсь, сильніше навіть за самого Бога. І тільки після смерті Його рука зняла шапку з голови Баки і той втішено припав до колін Божих. Та ж Божа рука кинула в небесний вогонь папери Сороки, і він радісно засміявся. А Кася змогла блукати райським садом поміж дивовижних лагідних звірів, чи плести віночки для Матері Божої, ангелів і для себе самої.
Дім за рікою
Денне світло заходить через вікна на балкон, бо ті завжди відчинені, хоч ні господаря, ні господині, ні їхньої доньки немає вдома. Господар зовсім поруч, через дорогу, лежить під майже непомітним горбком землі біля каплиці-костьолу із спаленим дахом. Господиня з донькою вже багато років як виїхала до родини.
Цей дім, що постав серед гір та акацій, переживе ще нас з вами: гарний, мурований, з високими сходами і червоним дахом. Будував його дуже затятий чоловік, котрий пустив ним коріння в галицьку землю. Не зміг той чоловік ні втекти, ні сховатися, коли в сороковому році прийшли його розстрілювати з чийогось безглуздого наказу — на випадок, щоб не служив німцям, якщо ті з’являться в краї. Серед вбивць був один із села, що за річкою. То чоловік просив його: «Добийте мене, Петрицин!» А в новому домі ламала руки жінка… За що стріляють її Антося? За те, що збудував станцію, аби вода йшла до міста? За те, що поляк?..
Вікна дивляться на всі сторони світу: на річку й село за нею, на станцію, на гори й на доли. Сонце зазирає в кімнати по черзі, а найдовше в дитячу, де стоїть фортеп’яно, у великій шафі повно ляльок у гарних строях, а збоку підвішено високе люстро. Дівчинка в рожевій сукенці з короткими рукавами дивиться у це люстерко, але не бачить у ньому ні своєї сукенки, ні сірих очей, ні русявих кісок, тільки сонячне світло, ніби то сонце, а не дівчинка, стоїть перед люстром. А потім скло темніє і від грому розтріскується. Тріщини схожі на павутиння. Дівчинка бачить, як вона в гарній сукні їде на фірі розкислим шляхом і величезна парасоля нависає над нею, мов чорне небо. Та ось вона вже сміється на сходах маленького будиночка — нарешті по стількох роках блукання дівчинка може назвати його рідним. Павутиння обплутує їй лице і руки, що пташиними лапками виглядають з широких рукавів сірого костюма. Люстро розпадається остаточно, одна зі скалок залишається на підлозі. А інші — згасли.