Вночі біля дому пасуться коні, нічийні, бо переходять щодня в інші руки. Хто стане їхнім господарем? Чесатиме їм гриви, насипатиме вівса, вкриватиме попонами взимку?..
Під час зливи через завжди відчинені балконні двері в дім залазять пастушки. Бігають по кімнатах і кінець кінцем опиняються на горищі. Там вони слухають, як б’ють по блясі струмені води, і дивляться у віконця, за якими хитаються гілки старих яблунь, хоча до самих яблук їхні дитячі руки ніяк не можуть дотягнутися. Після дому пастушки вибираються на подвір’я, залазять на дерева. Ніхто не зупиняє їх, не кричить, що слизько, хоча господар поруч, через дорогу, під непомітним горбком, зарослим чіпкою травою…
Як будували хату
На лавці коло величезного дев’ятиповерхового будинку сидять і гріються на сонечку старі баби. А воно то вигляне, то сховається, наче жаль йому на отих немічних тепло розтрачувати. Одна вже зовсім негодяща: руки сухі й білі, як пелюстки, аж просвічуються. Вбрана в нове пальто, чоботи-бурки, синю грубу хустку: все старече, незносиме.
Одна бабуся скаже слово, друга, і слова ті так далеко від Бога й людей, що зостаються з ними, нікому більше не потрібні. А завтра візьме котрась з них та й помре. І нічого від того не зміниться: комусь дадуть квартиру, хтось народиться, а все ж дім пусткою не стоятиме.
Тяжко було колись хати зводити. Дерева купи, привези, добре, як коні маєш, а як нема — зич. А ще біда: півсела згоріло, й не знали, хто підпалив. Може, й не підпалив. Солома, будиночки з дерева. Як свічки — палаці. Прибігла сусідка: «Настю, горите!» Я вже без пам'яті. Вхопила найменшу разом з подушкою, — та вже й не було чого рятувати. Все пішло з димом: лахи, постіль, збіжжя. Лишилися ми голі й босі: п’ятеро діточок, Божечку. Марусю й Івана взяв до себе брат Василь на Глинне. Старшого Юзя забрала тьотя Кася худобу пасти. А я з Стефкою і Ганею пішла до другого брата Миколая. Сам казав: «Живіть, поки хати не збудуєте». Там своїх дітей троє. Братова так дивиться, ніби ми в неї кусник хліба видираємо.
Чоловік піде до лісу, а я пхну дітям по бульбі пісній, та й порпаємося в попелі, де який цвях чи цегла. Прибіжить Юзуньо від худоби і нам помагає. Така господарна дитина! У тата вдався. Той каже: «Як збудуємо нову хату, то мусить бути як писанка. Щоб і стіни високі, і вікна великі, і дах з черепиці». Аби здоров’я було. Як нема здоров’я, то ніщо чоловіку не миле: ні худібка, ні поле, ні хата. Як ми за тую хату наробилися! Те дістань, те привези… Чоловік на скіпочку всох з тої праці. Добрий був до мене, царство йому небесне.
Ще в старій хаті, було, першим встане, розпалить, а тоді вже кличе: «Вставай, Настуню». Аби мені зимно не було.
Юзуньо в нього вдався. От був би файний чоловік для когось! Та не дав Бог. Я вже й не плачу, хіба десь колись, як посиджу в хаті сама цілий день. Коней любив Юзуньо. Мали двох, то один підірвався, а другий заслаб і здох. Як він за ними побивався…
Вже ми стіни звели, хату перекрили. Нема кращої над дерев’яну хату: тепла, суха. Ще й підлоги не зробили, вікон не повставляли, а я вже господиня. Поставили піч — варю їсти. Юзя та Івана забрала до нової хати. Так ми всі тішилися, а найбільше я, що є свій дах над головою, що не треба нікому в ласку стояти. Стала наша хата, як писанка: на все село. Тепер понабудовували кам’яниць, а тоді люди не мали за що. Цегли — і тої не виділи. Тяжко далася нам хата. Як була війна, то нас обійшло. І ми всі живі-здорові лишились, хоч і голод, і холод, і сльози. Бандери — ще гірше. Не знаєш, коли по тебе смертонька прийде. Юзьо та Іван в комсомол записались, то я вже не спала, не їла. Юзя вбили, старшенького мого, 20 годочків мав. А потому я мов і не жила. Ніщо не було миле. Повіддавала доньок, вженила Івана, бавила внуків, а сама думала, яка ж то жінка могла бути в Юзуня, а які діти. Певно, він би не пішов з хати, як ті, хоч і вони рідна кров, і за ними серце болить.
Чоловік мій вмер ще не дуже старий, а я після того п’ять літ корову тримала. Діти приїжджали, до себе кличуть… Тільки ніяк не можу лишити могилки рідні: і тато мій тут, і мама, і чоловік, і Юзьо. А хату на кого покинути? Чую, то одна баба поїхала до міста, то друга. Донька Стефа каже: «Мамо, у вас по кутах павуки, фіранки чорні. Встидно мені за вас. Ви вже негодні самі робити. Мушу вас забрати».
«Ліпше б мене смерть забрала, такий непотріб», — думаю, але мовчу, бо гніватися буде.
«Ну, то я приїду в суботу!»
Я сама чую, що стала таки слаба: за бульбою нагнутися не можу.