Треба порадитися. Увечері сіла я за стіл, свічку перед образом засвітила. Лєктрики не вмикала, бо старій бабі й того досить.
Відкрилися двері: зайшов Юзьо, білий на лиці, як крейда, голова бинтами обмотана. Сів на лавці.
«Може, тата почекаємо?» — кажу.
«Добре, мамо».
Ніколи мій Юзуньо мені не перечив, ніколи я від нього слова поганого не чула.
«Як тобі там, сину, чи добре?»
«Добре, мамо, але далеко. Звідти й землі не видно».
Рипнули двері. Зайшов чоловік.
«Пощо ти нас кликала, Настуню? Знаєш, як тяжко звідти добиратися? — докоряє. — Недовго вже тобі. Почекала б».
Затрусилася я вся, заплакала:
«У кого ж я маю спитатися, як не у вас? Була нині на цвинтарі, чого ж ви з-під землі не обізвались?»
«Кажи, жінко, швидше, що в тебе, бо скоро нам вертатись».
Я ж усе, як є, розповіла.
«Їдьте, мамо, до Стефи, а хати не продавайте. Як умрете, то вже тоді. Скажіть Іванові, щоб дах залатав, бо вся стеля прогниє. У сінях підлогу щось прогризло, треба нову дошку».
«Добре, Гриню. То їхати мені чи ні?»
«Їдь. Але хати не продавай. То добре, як хто в ній житиме, а то розвалять і поставлять нову. Не буде тоді нашим душам спокою довіку».
«Ну, нам пора».
«Та ще посидьте. Щоб я на вас надивилася…»
«Невільно, Настуню!»
«Може, ви голодні?»
«Ні, мамо, не голодні. Хіба маєте хліб свого печива».
«Йой, не маю, тільки магазинний!»
«Тоді прощайте!»
Вклонилися мені обоє і вийшли. Я вже до рана очей не стулила.
Забрали мене донька з зятем. Сьомий рік живу. Тепло, чисто, вода в хаті. Того й не хоче по мене смерть прийти. Думає, як старій добре на цьому світі, то нема чого пхати на той…
Числа живих і мертвих
Мав п’ятеро дітей: двоє синів і три дочки, і не раз говорив: «Я маю вас, дітоньки, як п'ять пальців на руці». Тулив їх докупи, пальці до пальців, що виростали з однієї долоні, наче колоски з нивки.
По війні найстаршого сина вбила сліпа куля. Сплутали його повстанці в темряві з іншим, за ким тоді полювали. Моя мама, ще майже дитина, змила кров йому з лиця, аби не додавати матері ще більшого горя. Бабці було вже дев’яносто, але вона кожного дня плакала за сином, і носила за пазухою, загорнуту в папірець, його єдину фотокартку.
Отже, їх залишилось тоді четверо. На кожен кут. В кожній кутині по дитині. І всі пішли з хати. Залишилась у ній моя мама. Вона народилась 4 серпня, саме того дня, коли біля церкви поставили величезного дерев’яного хреста. Мама, коли приходила на цвинтар, тулилась до нього й казала лагідно: «Мій ровеснику». Хрест досі стоїть, а мами вже немає.
Їх залишилось троє. Троє дітей було в моєї мами, три доньки. Я — наймолодша. У селі в нас майже не залишилось родини. Старші повмирали, і кров стала далекою і чужою. Дерева в саду дичавіють, відпихають нас своїм ламким старим гіллям, а самі тягнуться вгору до неба. І коли подме особливо сильний вітер з гір, деякі падають. І кропива жалить, пагони ожини до крові роздирають руки. Тільки хата ще впізнає мене, коли я тут ночую, вночі озиваючись різними голосами. Ковдра здіймається в повітря, я прокидаюсь, бреду у сні на кухню й бачу маму або бабцю.
Число «2» — найгірше. Мій дід був переконаний, що в цій хаті не може жити дві особи чоловічої статі. У нього зовсім молодим помер молодший брат. А з двох синів залишився молодший, який поїхав жити до міста. І з близнюків один не виживає. Вмирає той, хто найменше пристосований до життя, для кого рідна кров не має такого значення, як для інших. І шлюбні пари розбиває як не смерть, то розлука. Усе йде до зменшення. Зворотній відлік роду, що приречений до розсіювання по світах.
Чило «1» — це самотність. Кожен помирає з великим болем, і щоб не бачити його страждань, рідні залишають його самого. Коли настає тиша, зупиняється годинник життя, заходять знову. Щоб підготувати тіло для землі.
Тоді вступає в силу закон мертвих чисел: три, дев’ять, сорок.
Міст і духи
Чорний просмолений дерев'яний міст був пасткою вночі і страхом удень, а у снах ніколи не вдавалося його перейти. Під час повені він двигтів, тремтів, і всі чекали, що він завалиться. По ньому ходили люди, собаки, а під ним жили духи, може, тролі, може, водяники. Це завдяки їм міст не завалювався, тільки випадали окремі дошки на помості, а так усе було гаразд. А потім міст розібрали, і поки не побудували бетонний, ставили тимчасові просто на воді, на брилах. Повінь їх зносила. Повінь зруйнувала навіть новий грандіозний бетонний міст, відкусивши від нього добрий шмат і віднісши останки на відстань тридцять метрів.