— Що, не зібрали ще бабу? — грюкнув дверима голова сільради. — Не хоче?
— Не хоче… — похнюпилася фельдшерка.
— Бабо, — приступив до ліжка голова, червоний від морозу, — що ви собі думаєте? У Франції люди замерзають і ніхто їх в лікарню не бере. Вас ще й просити треба. Зараз міліцію приведу: візьмуть вас за ноги й руки і в машину.
— Та її спочатку обстригти треба.
— То стрижіть, я вам поможу.
— Ні, — озвалася тихо стара.
— Чуєте, бабо, людям дивно, що ви так на пси зійшли!
— Та вона вже від осені лежить. Питали, чи що болить. Казала — ні. Ні, то й ні. Один син вмер ще замолоду, а другий — п’яниця. Питаю: «Може, Мариню, вмирати зібрались?» Каже: «Ні». Ліпше вже вмерти, ніж в такому смороді та бруді жити.
Голова потягнув кожух, але баба міцно трималася за край.
— Ого! Та ми вас ще на ноги поставимо. Ходіть, Маріє Федорівно, сюди. Ось візьмемо ножиці…
Баба шарпнулася й попросила:
— Не треба!
— Що, кіс шкода?
— Шкода, — сказала баба й заплакала.
Тепер, коли вона трохи відтала, з нею можна було робити все. З баби зняли драну хустку. Коси мала густі й зовсім не сиві.
Шоферові набридло чекати і він засигналив. Почали сходитися сусіди. Бабу, обстрижену і сяк-так помиту, вивели під руки й посадили в машину. Голова в неї хилиталася з боку на бік, як у ляльки.
Плач ріки Бистриці
Мені не відома старість, як людям, чиї вуста пили мою воду, а очі не помічали плину літ у кипучій бистрій воді. Зате я бачила коротке жалюгідне існування людини, і сміялась із нього, і бігла до потужного Дністра, щоб змішатися з його водою. Ми, ріки, великі й малі, знаємо лише смерть, хоч сама вода вічна, бо вона не скута берегами і проникає повсюди. Безформне не має часу. Чим більше в тобі безформного, тим непомітніший відлік часу і тим менше у тобі смерті. Безформне — байдуже, безформне не руйнується. З нього Творець породжує безліч смертних форм, заздалегідь приречених на боротьбу і страждання. Чим форма досконаліша, тим важче їй ведеться. Тому хаос миліший нам, рікам, бо є запорукою нашого довгого життя і джерелом сили. Все мусить прийти до хаосу, щоб знищити час, смерть та інших містичних потвор, цих викиднів хворої матерії.
Можливо, я суперечу собі, оплакуючи руйнування власних берегів. Треба збайдужіти до людських діянь. Адже люди, перетворюючи ріки у безформність, готують власну загибель. Кінець один — хаос. Людський рід— це та ж ріка, але навпаки. От я починаю свою дорогу з гір, мчу щодуху крутими порогами, потім на рівнині заспокоююсь, біля гирла плину зовсім плавно і велично. А люди тисячі років не змінювали способу життя, віруючи в доцільність всього сущого, а потім за мізерний час зневажили природу, яку шанували, і почали нищити, нищити… Їхні творіння поставали стихійно, бездумно і тому майже завжди виявлялися руйнуванням.
Але хто стане нас оплакувати і навіщо? Від мене забирають ліси. Від того мізерніють води, на мілинах виводиться риба, птахи остерігаються сідати на голе каміння, якого з кожним роком стає все більше й більше… За тисячу літ, відколи на моїх берегах оселилися люди, не знала я такого розорення. Спочатку почали пересихати струмки. Я думала, що то від бездощів’я. Помітно оголилися від лісів схили гір. І тоді у мертвих руслах потічків, наче у дзеркалі, побачила я свою долю.
Іноді небо повертало мені здоров’я. Влітку, коли в горах і долах по кілька днів падали дощі і дві гори обабіч мене — Ласки і Підбузька — диміли, пересичені вологою, я ставала такою ж величною і грізною, як в часи, коли мені приносили жертви у вигляді глиняних кружків, подоби Сонця. Я виростала у величезну каламутну Ріку, зносила міцні дубові кладки, хати, топила худобу, людей… У найдощовіші літа змивала й долішні гори, але чи ж то була моя вина? Неба, Перуна. Ми, ріки, любимо чисту воду, з землі, а дощі й сніги для нас лише привід очистити власне ложе від покидьків і мулу.
…Одного літа мені вдалося дістати хату, що стояла найвище. Старе холуписько вросло в землю, як гриб, аж кури зазирали у вікна. Таку хату неможливо зрушити з місця, хіба розламати на тріски. Люди добре знають, що я люблю чинити по-своєму. Як схочу, то понесу й каміння, якому Творець повелів бути зісподу, а воді наверха.
Пліт я змила одним махом (то забавка — пара гнилих лат). А далі помалу залила обору, бо там не було жодної перепони, і наштовхнулася на стіни. За хвилю хата опинилася в моїх обіймах. Я вже змучилась і не могла одразу її розвалити. Почала вишукувати шпари, та ось гнилі двері легко піддалися, і я опинилася в нужденному помешканні, з якого не було чого виносити: купа лахів і пара глиняних мисок. Але на гаку висіла колиска з малою дитиною. Я зняла її та забрала з собою. Дитинка не спала, певно, їй видавалося, що то колише мати. Мусила скоро прокинутися, бо на долах почався дощ. Люди дивляться на повідь, як на виставу, бо є таки на що глянути: шумовиння чути аж у найдальших від мене хатах, а грубезні колоди крутяться, мов соломинки. У такі красні хвилі чуюся спроможною спричинити другий світовий потоп.