2. Тінь, світло…
У день літнього сонцестояння світ в міру вологий і теплий. Сонце заходить і сходить в один і той самий час. Можна сказати, що й часу нема. Ця пишна зелена барва ходить за нами слідом. Ця невимовно пахуча вода бризкає з кожної стеблини. Напівстиглі черешні ще не стали оселею блідо-рожевих хробачків.
На чому тримається сонце, на якій твердині? Що забезпечує йому спокій і рівновагу? Що засвідчує силу і досконалість трав у зеніті їхнього розквіту? Трави ще тільки цвітуть: м’ята, звіробій, рум’янок, подорожник, буркун, іван-чай, молодило, іван-та-марія, спориш… Впасти лицем у траву, дихати її подихом, відчувати, як калатає серце і душу стискає смуток. Усе це було до мене, і все це буде після мене. Десь полягли скошені трави із запахом тліну. Хтось, приречений на смерть, кидає довгий погляд на омитий дощем захід сонця. Хтось проклинає цей світ, затулившись власним болем.
Слова — не те. Їх не візьмеш, як жменьку перлів зі скриньки. Ще час спинився, а ти вже оплакуєш його неминучий рух до смерті. Досконалість вбиває, треба приймати світ недосконалим, шукати у ньому незакінченість і милуватись нею. Нерозквітла квітка, прим’ята трава, пуголовок, руда гусениця, що прудко перетинає стежку. Ще буде досить тепла і дощу, будуть падати дощі, аби нас не спалило сонце.
Ми нарвали лопухів і рум’янку, почепили на стіни у сутінках дня літнього сонцестояння. І вже по тому я збагнула річ, над якою ніколи не замислювалась: чому лопух і рум’янок. Бо лопух — тінь, а рум’янок — сонце. Тисячу років квітчають ними стіни наших осель, щоб не образити світло і тінь. Зв’язані докупи тоненькою травинкою, лопух і рум’янок нероздільні, доки не висохнуть і не стануть порохом. Оця неподільність присутня навіть опівдні року. Тіні не зникають навіть спекотного полудня, навіть вночі, як оте пір’я небесних птахів зоряної ночі. Вони лише стають невидимими для людського зору.
Природа знає, що в досконалості її смерть, а в рівновазі — життя. І людина, ставши досконалою, теж матиме тінь. Її зненавидять, коли вона любитиме, а ще гірше, коли вона надміру полюбить власну досконалість. Адже тоді вона поклонятиметься лише сонцю. Воно висушить сльози і душу, а за нею бігтиме невидима тінь і кричатиме: зажди!
Дивні думки з’являються у сутінках. Про небо птахів, світло і тінь, про неможливість вийти з тієї прикрої оболонки, яка зветься людиною. У сутінках повна рівновага світла і тіні. Не запалюючи лампи, сидиш собі в кімнаті, посміхаєшся.
3. Маленький шлях — не для людей…
Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торішнього листя чи просто на землі, всипаній сухою хвоєю, — місцинки, помережані стежками. Треба низько-низько нахилитись або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка веде до крихітної нірки, скрученого з листочка будиночка, під камінчик чи суху гілку. Інколи ці шляхи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням. Маленький народ має свої звичаї і подорожує не дуже далеко. Його шляхи ведуть по стовбурі дерева у пошуках солодкого соку, чи просто, щоб відпочити на зігрітому сонцем листку, погойдатися. Як же добре, напевно, колисатися на м’якому пахучому листі! Навіть впасти неболяче, коли ти комаха і можеш на льоту прикріпитися міцною надійною павутиною. Вони тонше відчувають тяжіння землі, сонце, вологість. Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість чи вісім лапок прудко бігають. І, певно ж, вони якось спілкуються між собою. Як ото в селі сусіди перегукуються через пліт. І не чинять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх домівках.
Очима, втомленими від телевізора, книги чи облич інших людей, не побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство. Вони не хочуть смерті й хаосу на власній землі від більших, сильніших істот, а ті просто не відають, що роблять.
Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний бачити. Коли зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити усе краще. Але для цього треба любити.
Кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива і смертельно небезпечна для маленького, хоча й незліченного, народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами. Ми надто грубі й великі для цього, і не повинні втручатись.
Уявімо на мить, що існують інші істоти, які дивляться на нас, як на комах. Наша метушня видається їм позбавленою сенсу. Вони не зможуть пройти нашими шляхами й оцінити нашу духовну велич, якщо вона в нас є. Ми будуємо житла, добуваємо харч у повсякденній боротьбі, залатуємо діри власного існування, боронимось самі й оберігаємо дітей. І попри все маємо час, щоб відчути себе беззахисними. І тому, щоб захиститись, шукаємо Бога. А що, коли він ставиться до нас, як ми до комах? Але, перемігши страх, ми уявляємо його подібним до нас, тільки у стократ кращим і досконалішим. Дивно бути людиною, такою чужою для всіх істотою. Хіба це щастя бути людиною? Щастя просто бути у злагоді, хай ти дерево, травинка, жабка чи цвіркун. Ми нікуди не йдемо, ми просто тікаємо.