Дізнавшись про це, ми змінимось назавше, вийдемо з власної мушлі, нашого жахливо обмеженого розуму. То правда, що всі істоти складаються з атомів, які нікуди не зникають. Це ще знали стародавні греки. Але ми вдаємо, що це несуттєво, вважаючи наш вік коротким, а вік каменю довгим. Людство час від часу пронизує думка про неперервність існування, але вона дуже рідко переростає в побожність, а побожність у милосердя, яке є найбільшим захистом.
Найдостойніша людина та. яка відчуває зв’язок з усіма істотами, яка освітлює і зігріває усе довкола себе. Вона подібна до сонця, вона подібна до Бога, але, на щастя, не всемогутня.
На початку були самі білі й жовті квіти. Згодом з'явились червоні й блакитні на зеленому тлі. Чому квіти цвітуть? — питає дитина. І дорослий відповідає: щоб дати плід і насіння. Але для цього є коріння і пагони. Певно, ботанік знайде зручну відповідь. Треба приваблювати бджіл та інших комах. Власне, метелики і бджоли переносять звістки від однієї квітки до другої, допомагають їхньому спілкуванню, одержуючи за це невелику плату. І вітер так само служить посланцем. Деякі квіти не вживаються між собою, деякі ніколи не зустрічаються, як-от первоцвіт і лісова лілія. Зовсім, як люди.
Дитину називають пуп’янком, ледь розкриту квітку — дівчиною, уповні розкриту — жінкою, а зів’яла квітка символізує пригноблену чи стару людину. Але чи кожен думає, зриваючи пуп’янок, що вбиває дитину? Людина відмовляє іншим істотам у рівності розуму, почуттів. Вона — таки дивна істота, занадто пихата, бо інші переважають її красою, довговічністю, чутливістю. Не вміючи спілкуватись з іншими істотами, деякі люди обурюються, коли їм кажуть щось про розум квітів чи звірів.
У давніх казках особливо коштовним даром вважалось розуміння мови рослин і звірів. Це давало змогу довідатись про майбутню небезпеку, допомогти комусь. Коли людина перетворювалась на рослину, це означало насамперед її незахищеність і безмовність, перехід в іншу реальність спілкування. Тільки великий біль змушував її заговорити людською мовою, нагадати про людську сутність. Боже, як це було дивно! Тоді і люди, і рослини мали коріння.
Знахарі перепрошували рослину, коли доводилось зрізати її, або виконувати, і це природніше, ніж рвати цілі оберемки квітів, губити їх по дорозі, не почуваючи ні найменшого каяття.
Коли японець роздивляється квітку, він вбирає її в себе, стає нею. Коли європеєць прагне пізнати рослину, то анатомує її, розчленовує. Перш ніж стати людиною, треба побути і каменем, і квіткою, і тим трепетним листочком, що осіннього дня паде на землю. Їхнє буття не менш складне, ніж наше, їхня досконалість так само вражає. Коли їх нема, навіть найчерствіша душа тужить за землею і травицею, бо без них — смерть. Зриваючи на своєму шляху квіти, людина доходить до кінця, що поставить їй на карб Вищий Суддя — бездушність. А хто зможе сказати: «Я не кривдив рослин, зривав їх лише з крайньої потреби. Я — чистий, я — чистий, я — чистий».
Ліс — то Божий сад. Створений і полишений сам на себе, він є символом життя з його боротьбою за існування. Духи дерев наповнюють ліс або жахом, або спокоєм. Могутня таємнича сила здатна згубити необачного мандрівця безперервним кружлянням по стежках. Ліс самогубців у Данте — вияв безпорадності перед життям. Там кожен стає кущем, деревом, задихаючись у тісняві, переплутуючись гілками і корінням, намагаючись вхопити бодай одним листочком часточку світла. Ліс ближчий до людської сутності на шляху пізнання, вдосконалення. Дерева мають спільну свідомість. Вони можуть навіть переходити з місця на місце, передавати одне одному інформацію. Але хто нині вірить у це? Лише діти і диваки.
Прийди до дерева і скажи йому: «Допоможи, поділись зі мною силою, сховай мене від дощу. Я люблю тебе». Хіба залишиться байдужою ця велична чиста істота?
Мені шкода, коли бачу, як квітку прикриває торішній лист і їй бракне світла. Ще з дитинства я любила звільняти цих маленьких бранців. Зняти мертву гілку з живої, випростати зігнуте деревце — також нам під силу, коли розумієш, як важко істоті під тягарем. Для цього існують і сади людські, цей прообраз раю не за кількістю плодів на поживу, а як місце приязного спілкування людей, рослин і звірів, їх повного взаєморозуміння. Сад — ідеал, якого потрібно досягнути. Садівник плекає дерево, сварить його, підгодовує. Він не зламає жодної гілки, залікує рану. Гарний сад не навіює страху, зцілює тривогу, і занепадає зі смертю садівника. Відколи помер мій дід, який посадив сливовий сад, ніхто не може з ним дати собі ради. Сад всихає і невпинно старіє. Малою я любила там бавитися, коли квітли кульбаби, а зараз деревця, які ми посадили, погано ростуть, бо їм бракує уваги, того знання, без якого не виростиш нового саду.