Згодом з’являється жорстокість, адже така дитина не відчуває болю інших. Вона лише вдає, що любить маму й тата. Ця дитина ніколи не буде доброю. Ми ж бо живемо не тільки серед людей. Нас оточують дерева, квіти, птахи, риби, інші істоти. Але допитливість нині не в пошані. Стінки акваріума — телевізор і комп’ютер.
Власне дорослі займаються усілякими непотрібними справами, як зауважив Маленький принц. Вони не мають часу на пізнання. І на пізнання дитини також. Спробуймо уявити дитя, яке цілий день у садку чи в школі, де його виховують загалом випадкові люди, котрі не люблять дітей. Якщо вони не б’ють дитину, не знущаються над нею, ніхто не цікавиться їхніми методами виховання. Дитина вертається додому, де теж нікому не потрібна. І так виросло вже три покоління. Хіба світ став кращий?
Дитина безправна. Її піддають насильству кожен день. Від неї вимагають стати якнайшвидше дорослою, аби спекатись. Послух і любов купують подарунками. Усі, крім батьків, ставляться до дитини байдуже. Дітей ґвалтують, викрадають, калічать. Дитина нічого сама не вирішує. Вона покинута напризволяще суспільством. Напівголодні діти висиджують по сім годин у школі, де все робиться для того, щоб зненавидіти навчання. Їм кажуть брехати, списувати, обдурювати.
Пригадую один випадок, коли ми вертались з донькою зі школи, змучені й голодні. Було холодно і ми зайшли до іграшкової крамниці. Мала відчула, що не дійде, якщо я їй не куплю якоїсь забавки. Вона попросила копійчаного їжачка, але я потягнула її назад. Дочка заплакала, і ми пішли далі. І тут я поставила себе на місце моєї втомленої дитини, яка можливо не посміхнулась сьогодні. Сказала: «Донечко, твої сльози дорожчі мені за всі крамниці на світі». І ми повернулись і купили того їжака.
Мати повинна бути для дитини сонцем, яке сушить сльози, зігріває й освітлює усе довкола себе. Сонце не потребує відплати ні тепер, ні в майбутньому. Дитина згодом стане таким самим сонцем для власних дітей. Якщо у ній не буде тепла, вона не грітиме.
Поблажливість у дрібницях навчить наших дітей спілкуванню. Але вони мають знати, що найбільший гріх — це насильство над тілом і душею. Розпещена дитина — це не та дитина, яка хоче цілий світ, а та, що не усвідомлює межі, за якою кінчається гра і починається кривда. З любові й розуміння виникають обов’язок, великодушність, благородство. Якщо вони з’явились із чогось іншого, це підробка, тонкий шар косметики.
Кожна дитина — особистість. Серед дорослих таких значно менше. З ними треба грати в інші ігри.
Коли маєш щастя виховувати дитину, кажи собі і навіть їй: «Я роблю це тому, що люблю тебе і ти мені нічого не винна. Коли матимеш власних дітей, віддаси їм усе те, що я віддаю тобі». Скажи собі і їй: «Я буду з тобою завжди. Коли тобі боляче, я допоможу. Коли тебе образять, я захищу». Кривда, заподіяна дитині, така сама велика і болюча, як і та, що заподіяли дорослому. Дитина отримує шок, коли чує від батьків або вчителя: «Це твої проблеми». Уявіть, як їй самій зі своїм горем. Ціле життя вона не посміє поділитись почуттями.
Є діти, яких змушують бути найкращими, і вони дуже з того переживають. Вогонь змагання обпалює. Їм здається, що їх менше любитимуть, якщо вони будуть не найкращі.
Коли мені, бувало, уривався терпець, я пригадувала слова американського філософа Сантаяни: «Дитина — це гість у домі». Отже, ставмося до дитини як до дорогого гостя, а не як до власності чи інструменту вдоволення наших амбіцій. Даваймо їй усе найкраще, даруймо повагу, і відчуваймо легкий смуток, що колись це гостювання закінчиться. І найважливіше — дитина хоче бути дитиною. Даймо їй час вирости.
Ми робимо багато помилок, та хто їх не робить? Що почуває дитина, від якої відреклися, яка не знає батька чи навіть матері? Вона все життя шукатиме їх, блукаючи чужими вулицями цього світу. Це стане сенсом її буття. Нікому не вдасться споганити душі, яка прагне пізнати справжніх батька й матір, а не тих, хто породив її. Отак і ми подібні часом до цих сиріт, шукаючи невидиме світло Бога.
Коли настає час вростати у людську спільність, час дорослішати, це — велике потрясіння для дитини, яке може закінчитися трагічно. Більшість з нас хоче повернутись до несвідомих втіх дитинства, сяк-так захищеного, але ніхто до юності. Ті, хто лицемірили, аби навчити нас ідеальних норм поведінки, чи просто хотіли помилуватись нашою ангельською невинністю, тепер виганяють нас на вулицю, де панують закони насильства. Що є сумніше за самотню дитину, яка марно вдивляється в чужі обличчя, прагнучи знайти в них приязнь і повагу до своєї неповторної особистості? Згодом ми вже не шукаємо і не хочемо цього.