Гриць пробував списати ту історію на папір, бо дуже вона була жалісна, але не дав йому Бог таланту, як Сковороді. Тільки коли грав, то перед очима ставав його тато-каліка — в латаній ватянці, похмільний, неголений, з голубими ясними очима. Інші інваліди машини мають, все їм без черги дають, а тато не видів добра змалку й до останку.
Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою, бо то була його найулюбленіша їда. Голови й шкірки забрав з собою. Вічно здиблеш пса чи кота, а ті баби з буфету усе зіпхають своїм свиням. Не любив Грицько бабів з буфету, бо ще давно котрась назвала його жебраком. Бачать люди, що він не жебрак. Красти легше, ніж грати на гармошці по електричках. А про свою біду Грицько хіба міліції розповідав і карточку показував, що він інвалід.
Отож весело тупцяв на пероні, чекаючи електрички, як тут його гукнув Стьопа. Грицько витяг з кишені жменю дрібних і дав йому. Той облизав сірі губи.
— Чуєш, Грицю, добре, що я тебе стрів. Микольцьо дуже слабий. Просив зайти, — тремтів Стьопа.
— Ти що, змерз?
— Ой змерз, братчику. Зима скоро.
— Йшов би до мами. Може, їй дровець треба врубати.
— А-а, — махнув рукою Стьопа, але подумав і згодився: — Правду кажеш. Нема в неї дров.
— То ходім, нам по дорозі.
— Похмелитися б…
— Я вже пив.
— То я потім до неї піду.
Грицько пошкріб потилицю. Що з чоловіком вдієш? Золоті руки мав…
Він дивився, як Стьопа, нагинаючись під вітром, побіг до чайної. Спина його була геть у вапні.
— Біда, — сказав Грицько. — Біда.
І рушив зі станції через колію, а далі вузькою вуличкою з перехнябленими парканами. Собаки визирали з будок, але не гавкали.
— Боску віддам, — вирішив Грицько.
Вулицю мали зносити, а на її місці будувати багатоповерхові кам’яниці. Тому господарі плюнули на все: не фарбували вікон, не латали парканів. Псів, либонь, залишать тут, аби по паркетах не талапали.
— Біда, — зітхнув Гриць, і серце в нього защеміло, бо чув, що насувається чорна хвороба. Минулого разу добре потовкло ним об асфальт, аж шви накладали на голові.
Микольцьо мешкав у малесенькій хатці з одним вікном і жив тим, що лагодив людям черевики. Бач, захворів. Старий чоловік, що ж тут дивного. А вікно й двері помалював білою фарбою, не пошкодував грошей. Боска в будці не було.
Грицько витер ноги об дерев’яну решітку й штовхнув від себе двері. На нього війнуло теплом, аж чоловікові слабо зробилось. Добре встиг задубіти.
— Чи вдома пан господар? — скинув шапку.
— Вдома, — тихо обізвався Микольцьо. Боско заметляв хвостом, обнюхуючи Грицькову кишеню. Той розгорнув папір і дав псові риб'ячі кістки й голови.
— Не сподівався? А я Стьопу стрів… Каже, заслаб наш Микольцьо.
— А якби не заслаб, то не прийшов би, — докірливо мовив Микольцьо, а очі в нього аж сяяли. — Ти грійся, я напалив, хоч і слабий.
— Серце?
— Та воно.
Микольцьо був весь запухлий, аж синій.
— Ану, Грицьку, покажись. Гей, братчику, не шануєш черевиків… Як тепер не підіб'єш, вважай, треба викидати.
— Дай собі спокій!
— Знаю, знаю, що на землю не дивишся, а вона ж тебе носить…
— У лікарню тобі треба.
— Ти лишайся, може, й без лікарні обійдуся. Заграй мені, музико, то буде мій лік.
— Можу й заграти.
По пісні Микольцьо схлипнув, як дитина, а потім важко рукою витер носа:
— Добре з тобою, Грицю. Живи в мене. Помру, віддам тобі хату й Боска.
— А мене в будинок престарілих візьмуть! — весело сказав Грицько. — У лікарні казали. І зараз би прийняли, та роки поки що не вийшли. Або оженюся, га?
— Дурний ти чи блаженний, нема, як своя хата. Вона тобі й сестра, і жона, і мати. А я вмру скоро. Дивися…
Микольцьо відхилив з себе ковдру, і Грицько побачив розпухлі, аж лискучі ноги.
— Вже як вода в чоловіку з’являється, то. вважай, кінець.
Грицько гладив руду спину Боска, і той тицявся йому під пахву сивою мордою.
— Боска жаль. Гицелі заберуть.
— Боска я не лишу, будь спокійний, Микольцю.
— Угу. А як маєш лишити, то ліпше візьми сокиру та зарубай.
Грицько здригнувся.
— Бог з тобою.
— То не лишиш?
— Ні.
— Гроші маю на книжці. Хай на похорон.
Грицько демонстративно заграв «Ой сусідко-сусідко», аж самому в вухах закололо, і відклав гармошку, не дивлячись на Микольця.
— Боска можеш лишити і на день, і на два, як тобі треба поїхати. Він не буде вити. То є мудрий пес.
— Не бери собі дурного в голову, — сказав Грицько. — Може, я раніше за тебе помру. А як завтра піду, то не дивуйся. Я вернуся. В мене діло є.